Страта - Марина та Сергій Дяченко

«А потім я вилізу з труни і теж стану вампіршею...»

— Ірено, спокійно. Тихіше. Ось так... Це мій кабінет... Сідайте. Ось, випийте водички. І послухайте уважно... Можете мене вислухати?

— Я не винна... — вона закашлялась.

— Не має значення... В очах закону ви — винні. Згідно з вироком, ви мусите бути мертві. Це зрозуміло?

Він усе ще тримав її за руку. Чіпко, як лещатами.

— Яне, ви садист? — запитала вона, дивуючись раптовій ясності розуму. Наче на зміну непритомному стану прийшов цілковитий спокій.

— Ні. Я питаю не заради вдоволення, а для користі справи... в кінцевому підсумку — для вашої ж користі, Ірено.

Вона хрипко розсміялася.

— Не смійтеся... адже я планую залишити вас... живою. Всупереч вироку. Ясно?

Вона мовчала.

— Ви хочете цього, Ірено? Жити?

Занадто швидко все міняється. Значно швидше, ніж вона встигає сприймати. Натягнути б ковдру, задуматися.

— Жити?..

— Я знаю, що ви повільно мислите, але не настільки ж!

— Жити? Хочу.

— Це вже добре... Тоді од вас потрібно маленької послуги. Погодитеся?

Вона помовчала. Яке це було щастя — покласти руку на теплий черепашачий панцир...

— Скажіть, що саме.

— Торгуємося?

— Ні. Скажіть, яка послуга.

— Народити мені дитину. Мою дитину. Бажано — сина, але тут уже як вийде...

Вона мовчала.

І тільки зараз усвідомила, що сидить у кріслі. І кімната, де вона перебуває, справді кабінет. Письмовий стіл, по краях якого купчаться стоси паперів. Хисткими вежами. Незручно вивернувши шию, дивиться через плече суглобиста настільна лампа, а вздовж стін рівними рядами видніються корінці суворих архівних тек...

«Не зараз, — казав колись Анджей. — Через рік. Або два. Час є. Ти ще молода. Не зараз, Ірено...»

— ...Ірено. Повільно міркувати — не вада, головне — розуміти добре... Я вас не кваплю. Подумайте. Коли засвітиться зелена лампочка — скажете...

— Яка лампочка? — запитала вона після паузи.

— Як у світлофорі. Як у контролері-автоматі — зелена лампочка готовності... Найприкріше, що при вашій сповільненості ви — далеко не дурепа. З вами б добре було листуватися... принаймні легше, ніж вести бесіду.

Усю вільну від стелажів стіну займала мапа. Чудова, детальна, яскрава мапа, і подекуди мальовничо стирчали шпильки...

— Але я? Чому?..

— Згодом поясню.

— А...

— Після пологів ви залишите дитину батькові — себто мені. Отримаєте нові документи, купу грошей, авіаквиток у будь-який кінець світу... Свободу і незалежність. І почнете, як то кажуть, життя заново. У чудовому будиночку біля моря. Або зробите пластичну операцію і викупите свій власний будинок. Як схочете. Єдина умова — дитини не намагатиметесь відшукати під загрозою викриття. Я зрозуміло висловлююсь?

Кімната потопала в напівтемряві. Тільки світляне коло від суглобистої лампи плямою лежало на столі.

«Мені треба подумати, — сказала вона пошепки. — Обов’язково треба подумати...»

До Анджея завше липли діти. Гуртома. Діти друзів і знайомих і просто зустрінуті на вулиці. Навіть підлітки до нього липли — хоча б ті ж таки хлопчики й дівчатка, з якими він «моделював» на кухні якусь химерну подобу життя...

Одного разу Ірена півгодини допомагала йому знімати з дерева малюка років шести — той забрався високо і не знав, як злізти. Сидів на верхівці та нявчав, як кіт, а мати квочкою метушилася навколо дерева, і Анджей, котрий під руку з Іреною саме йшов на чийсь день народження, скинув свій чепурний піджак і поліз нагору. Зняв малюка, як знімають кошеня, а Ірена стояла з піджаком на плечах і спостерігала, вигукуючи застереження...

— Із тебе вийшов би непоганий батько, — сказала вона недбало, коли вони шукали на вулиці кран, щоб Анджей міг вимити руки.

— Із мене вийшов би старший брат, — відгукнувся він серйозно. — Батько з мене такий самий, як і мати. Себто ніякий.

— Ти безвідповідальний? — обережно запитала вона через півгодини, коли вони підходили до квартири іменинника.

— Навпаки, я надміру відповідальний. Був би я трохи легковажнішим — ти вже поралася б із виводком хлопчаків, схожих на мене...

— Ні! — мовила Ірена з жахом.

І того дня Анджей блискуче підтвердив її здогади. Спочатку він натхненно керував загальними веселощами. Потім хильнув добряче. Заставився з іменинником на пляшку коньяку (причому, суть суперечки так і залишилася для Ірени неясною). Анджей, однак, усамітнився — і через півгодини постав перед гостями в образі високої та плечистої, але цілком привабливої... повії (потім Ірена виявила розгром, учинений в її косметичці). Публіка аплодувала, а Ірена не знала, куди себе подіти. Але розвага на цьому не закінчилась. Анджей попхався на вулицю, «зняв» лисого товстуна на чорній машині й покотив із ним у невідомому напрямку. За тривалий час його відсутності Ірена була на грані істерики. Найбільш