Страта - Марина та Сергій Дяченко
У Ірени волосся ставало дибки, коли вона згадувала ту вечірку. І думка про «виводок хлопчаків», із яких кожен був би схожий на батька, вже не видавалася їй такою привабливою...
Це не заважало їй проводжати тоскним поглядом сусідських малюків у яскравих комбінезончиках.
* * *Решту дня вона провела в ліжку. Звичним порухом натягнувши ковдру до підборіддя, зчепивши пальці на грудях. Міркувала.
Коли гори у вікні вже зовсім примерхли, простягнула руку й увімкнула світильник. По кімнаті застрибали тіні від електричної свічки під неіснуючим вітром.
Занадто багато запитань.
І втома. А ще — думки про смерть як про давню знайому, з якою, одного разу здибавшись, доводиться кланятися все життя...
Потім у двері обережно постукали, і, конвульсивно здригнувшись, Ірена схопилася на ліжку:
— Хто там?!
— Я... — почувся приглушений голос Семироля. — Можна увійти?
Двері не зачинялися зсередини. А ніжка стільця, яку Ірена увіпхнула під ручку, випадала від найменшого поруху дверей...
Стілець із гуркотом упав на підлогу і, здається, в його витонченій конструкції щось тріснуло.
Семироль постояв на порозі. Потім переступив через стілець і причинив за собою двері.
— Увімкнути світло, Ірено?
— Так...
Вона заплющила очі. Прикрила очі долонею.
— Ви подумали?
— Так...
— Я міг би дати вам час до завтра — але, вірите, — мені самому не терпиться почути... Що ви вирішили?
Ірена відвела від обличчя долоню.
Семироль сидів на краю ліжка. Гладесенька шкіра, блискуче волосся, чисто поголені щоки (він знову нагадав їй Анджея — той теж умів ось так дивитися, поглядом виймаючи душу).
— Ви ж загнали мене у глухий кут, — сказала вона пошепки. — Не залишили... виходу. Якщо я скажу «ні», ви мене прикінчите...
— Обов’язково, — сказав він без посмішки.
— Нормальні люди, — вона посміхнулася — надто вже безглуздо прозвучало слово «нормальні». — Нормальні люди заводять собі сім’ю... дружину. І зі своєю дружиною плодять собі діток, скільки завгодно і скільки вийде...
— Он як? І якою ж ви бачите МОЮ дружину?
Семироль іронічно наголосив на слові «мою».
Ірена мовчала. Свого часу в неї на курсі половина дівчат мріяли вийти заміж за успішного адвоката. (Деякі з них, Ірена впевнена, не погребували б і «упирем».)
— У ролі моєї дружини, — Семироль продовжив, ніби читаючи її думки, — я бачу або дурепу, або цинічну стерву... Але ми ухилилися від теми. Ірено, що ви вирішили?
Вона зіщулилась, глибше ховаючись під ковдру. Опустила очі:
— Скажіть... навіщо вам потрібна ця дитина?
Він посміхнувся — уперше від початку бесіди:
— Я радий, що ви запитали. Ні, я справді радий...
— Навіщо вона вам?
— Відповідь вплине на ваше рішення?
Ірена відірвала погляд від складок на ковдрі. Підвела очі — який важкий, який болісний для неї отой погляд...
Семироль виждав паузу. Гмукнув, неуважно погладив паперовий згорток, що лежав у нього на колінах. Ірені чомусь здалося, що він не брехатиме (якщо дитина потрібна йому як донор, наприклад, для трансплантації).
— Не дивіться так, Ірено. Коли ви так дивитеся — ваші виразні сумні очі перетворюються на дзеркало. Ох і гидомирний, треба сказати, монстр у них відбивається... Невже я такий?!
Вона похнюпилась.
— Дитина потрібна мені, Ірено, щоб бути їй батьком. Щоб виростити її та виховати, а коли-небудь залишити їй усе це. — Семироль широким жестом обвів кімнату, маючи на увазі, очевидно, всю ферму і навіть гори за її огорожею. — І нехай мене розіб’є грець, якщо я збрехав вам. Параліч на триста років — уявляєте силу моєї клятви?
Вона мимоволі всміхнулася. Можливо, саме Анджей колись вселив у неї цей стереотип — коли чоловік не бреше, він мусить баламутити...
— Ви мені вірите?
— Так.
— Ще запитання?
— Чому саме я?
— Це складніше, — він знову погладив згорток. — Але поставте себе на моє місце... Сам народити дитину я, зі зрозумілих причин, не можу. Ерзац-матері відпадають відразу — ви собі уявляєте, як треба деградувати, щоб торгувати своїм тілом як інкубатором? За гроші?
Ірена невпевнено знизала плечима.
— Ідемо далі... Подруга? Віддана хатня робітниця? Але тут такий парадокс: якщо жінка відрікається від дитини з легкістю — значить, вона стерва і не годиться в матері. Прошу вибачення, я дуже серйозно до цього ставлюся. Гени... Спадкова схильність... Я
