Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

Хвилина — ніхто не вийшов.

Друга — теж нікого.

Чоловік розсердився і грубо, непристойно вилаявся.

Затим двері одчинилися самі.

Непроханий гість минув одну кімнату, зайшов до другої; там на постелі сиділа, закутавшись у ковдру, молода, навдивовижу вродлива жінка; вона сонно позіхнула і протирала очі.

— Чого не відчиняєш?! — гримнув чоловік, і його голос відбився громовицею від стін.

Жінка стражденно скривилась і обхопила рукою чоло:

— Та не кричали б ви, батьку, без вас нудить. Спала я, — не бачите?

Чоловік презирливо окинув сидячу поглядом.

— Пила вчора? — процідив крізь зуби.

— Одстаньте, — кинула та і встала з постелі, прикриваючись простирадлом.

Підійшла, хитаючись, до столика, схопила посудину і зачала дудлити з горла важкими ковтками.

— П’яничка, — просичав ще чоловік злісно. — Дрина на вас гарного… Ет! — махнув рукою. — Де Гефест?

— Почім я знаю? — мовила жіночка, одірвавшись од питва. — В кузні, либонь, де ж йому ще бути. Не те щоб законній жоні…

— Похмелитися налить?

— Чого ви, батьку, в’їлись? — гиркнула жінка і вийшла до іншої кімнати.

— Чого та чого… — пробурчав чоловік, ще трохи постоявши в самоті. — Того! — і вийшов на задній двір.

У кузні було тихо.

Гефест напівсидів-напівлежав на ковадлі, поклавши на нього руки, а на руки голову.

— А матінки, і цьому, трясця його матері, спиться ловко. Гефесте! — гримнув чоловік, і стіни кузні задрижали.

Гефест підняв очі.

— Ти хоч якого дідька? — мовив ще.

Гефест прочумався.

— О, добридень, тату! — мовив мляво. — А я прикирнув злегка. Погода гарна…

— Не бреши!

— Та я…

— Не бреши, вражий син! Чого спав? Одну не розбудиш, і другий…

— Та… — Гефест жалібно так нахмурився. — Її ждав цілу ніч, а вона явилась…

— П’яна?

— А яка! Ще й облаяла. То я в кузню й подався, думав, попрацюю, і заснув оце аж поки.

— Мо, мені поговорить із нею?

— Та киньте! Поможе воно? Ми вже самі якось…

Гість і сам скривився, проте так само, як у домі, гидливо:

— Була ж любов… У вас…

— Була, та загула. Ладно. Кажіть, батьку, чого прийшли. Є ж у вас справа, правду я кажу? Так не заходите ніколи, шоб там провідать… за життя-буття…

— Та все справи, та…

— Все. Ясно. Давайте без одступів.

— Ти, синку, цеє, — гість присів поруч, — ти не ображайся на старого, воно справді і справи та справи, та й забуду, бува, грішний, воно ж скільки літ… А я заходить буду, даю слово… Ти мені ось що… Кайдани мені треба…

— Начорта? — вилупив очі Гефест і одкинувся назад — либонь, подумав, що олімпійський самодержець просить зробити кайдани для себе самого, бо одурів на старості літ.

— Та цить, не кричи, ірод! — розгнівався Зевс. — Тут справа таємна, така, що іще до бунту б не докотилась, а то буде наче як з тими, шо в Тартарі й ми… А! То моє діло. Ти сюди слухай. Треба такі кайдани змайструвати, щоб титана до скелі прибить, і шоб він на них висів, і шоби ті кайдани, як у них уже закуєш, так не зігнулись вони на віки-вічні, ні поламало їх нішо і ніхто. Ясно тобі чи ні?

— Та ясно, так де я вам?…

— О-о-т і подумай де, — Зевс поплескав коваля по плечу. — Ти тямущий, щось та вигадаєш. А я піду вже, — піднявся, — справи все. А ти дивись мені! — пригрозив пальцем.

— Кого приковувати будем? — спитав, іронічно всміхнувшись, коваль. — А то ж дивиться треба…

— Прометея.

— За шо? — знов спантеличено вилупився Гефест.

— О аспид проклятущий! — заволав Зевс так, що, либонь, затрясся весь Олімп. — Сидять тут! — підскочив до Гефеста, вхопив його за шкирки і потягнув до вікна кузні. — Одна не прохмеляється та коханцями своїми не намилується, другому лишень залізяки його треба і більш нічого. Он глянь, сучий син, униз за хмари. Шо там бачиш, недоросток?!

— Там…

— Шо бачиш, питаю?!

— Огні.

— Отож бо, — Зевс пустив Гефеста, і той грюкнувся на підлогу. — Тьху ти! — сплюнув. — Пішов я. Дивись, дивися мені без абияк.

— Дивлюсь, — мовив Гефест, коли вже Громовержець вийшов. — Вночі отримав по зашийку, ще й зараз…

Піднявся й обтрусився.

— Не спать! — прикрикнув на себе, коли знов підступила дрімота, і вийшов на подвір’я.

Зиркнув, мружачись, на сонце.

Тоді склав руки трубкою коло рота і зо всієї сили загорлав увись:

— Гермес!

— Шо? — донеслось відти ледь чутне.

— Глухих повезли! — тихенько просичав Гефест, а вгору гукнув ще: — Притаскаєш сталі мені?

— Кого? — знов донеслось ледь чутне.

— Сталі, сякий-такий!

— Якої в чорта сталі?

— Хромованої, — криво усміхнувся Гефест, а в небо закричав: — Середньої міцності, шоб можна було кувать, і приблизно з третиною вмісту…

— Та і якого ж ти чорта розкричався, ірод окаянний, на весь світ білий розходився! Та чи тобі, падло, всі клепки твої чортові в кузні повибивало?! Само хропло, як бидлина, аж до світу, а другим і хвилини спать не дає! А шоб вас золи поспивали, вражі! Шоб вам жизні ніякої не було і шоб вам при Кроносі царствувать, сякі-такі!

Гефест розвернувся і вздрів свою Афродіту, що виглядала з вікна будинку, так само прикриваючись простирадлом, і горлала на всеньку вулицю:

— Та чи ти вчадів там у себе в ямі, недоумок, чи оглух, може, з своїми молотом?! Заткни пащу й не кричи! — Афродіта перейшла вже на вереск. — Якого чорта піднімати гам, наче на яку войну, їй-бо!

— Шо? — донеслось ледь чутне Гермесове.

— Нічого! — махнув рукою Гефест і показав пальцем зразу на Афродіту, а тоді вгору на Гермеса. — Поспілкуйтесь ось, — кинув і пішов униз вулицею.

— А матінки, божевільня яка! — зітхнула, зиркнувши через паркан Феміда, що мешкала з Гефестом і Афродітою по сусідству.

Поки крокував вулицею, Гефест усе думав про вогні внизу і Прометея.

«Дивно, — думав він. — Дивно, що Зевс так розлютився. Право слово, дивно. Ну, дав Прометей вогонь, вкрав Прометей вогонь… Стій!»

Коваль зупинився:

— От сучий син, та ж він його в мене з кузні потіг, коли я у Зевса з Герою в палаці з Ареєм навкулачки махався за Афродіту. Коли вони мені в сітку попались. Ага. Весь Олімп іржав, а я, дурень… Чи не тоді? Чекай-чекай!

— До кого ти, Гефесте, балакаєш? — почув коваль приємний голос і озирнувся.

Поруч стояла заможно, але скромно вдягнена жіночка, усміхалась до нього.

— Здрастуй, Гестіє, тобто, тітко… Ні до кого, я цеє…розмірковую.

— Знаю я твої