Стрі-чен-ня - Володимир Худенко
— Та ідіть ви! Дістали вже! — Гефест розвернувся було йти далі.
— Та постій ти! — почув.
— Шо таке? — озвався.
— Що у вас не ладиться? Давай я поворожу…
— І-діть к чо-рту, — по складах проговорив Гефест і покрокував собі далі.
Доки він докульгав до низин Олімпу, надійшов уже вечір.
А треба ж іще було спуститися в основу гори.
Коваль поспішив, але на тому підсковзнувся і впав, то ж вирішив іти повільно.
Нога дуже розболілась у коліні.
Він ще трохи прошкандибав, а тоді присів на якийсь валун і голосно позвав:
— Цербер, Цербер! Фіть-фіть! — посвистів.
Гора загриміла.
Важкий тупіт пса лунав зовсім поруч.
Над ковалем схилилась одна з потворних пик зі здоровими такими іклами.
— У-у-у, псина! — усміхнувся Гефест і посмикав Цербера за щоку.
Той легенько заскавчав.
— Добре, давай вези мене до хазяїна, бо не дойду.
Гефест ухопився за шию собаки, і той його доніс таким чином аж до одної з невеличких приток Стікса.
Там виднілась згорблена постать Харона з веслом.
— Уже ждеш? — спитав єхидно Гефест.
— Ну а шо ж, — знизав плечима Харон, — були відповідні вказівки.
— Угу, — кивнув коваль, — вказівки… Аїд?
— Теж жде.
— Руда?
— А ти думав?
— Попливли.
Як пливли, Гефест довго дивився на червоні відблиски по стінах ущелини, де протікав Стікс.
Дивився й не кліпав.
Довго дивився.
Внизу гув Тартар і було млосно на серці.
Коваль непомітно для Харона захитався і…
Стрибнув у чорні палаючі глибини.
2
— Ну! Розлупуйся давай, хлопче! Розчумуйся! — чулося Гефесту.
Навкруг одна тьма.
— Хто тут?! Хто тут?! — злякано кричить коваль і махає руками.
— Тихо! Та цить ти!
— Хто тут?
— Аїд.
Гефест замовкає.
Навкруг одна тьма.
І мовчанка.
— Що ж ти, хлопче, Стікс-бо, — мовив той самий моторошний голос. — Там руди нема.
— Та я… — виправдовувався Гефест, — голова щось закрутилась.
— Ха! Голова… — сміх Аїда був ще більш жахливий за його звичайну мову. — Самовбивство тут не поможе, Гефесте, тільки ускладнить. Ти що, хотів би, аби вона побивалася за тобою цілу вічність? Ненавиділа себе? Чи сама у пориві жалю і незносимої любові теє?… Га, Гефесте?
— Хто — вона?
— А кого ти звав у напівзабутті, коли ми з Хароном тебе витягли?
— А кого я звав?
— Афродіту.
Гефест промовчав трохи, а тоді повів опалим голосом:
— Вона б тільки рада була. Не любов ніяка, а ненависть всепоглинаюча. Вона каже, що я її життя загубив. Та й я хороший… Гриземось одно. Їй було б краще без мене.
— Це неправда, хлопче. Вона тебе любить.
— Коханців вона своїх любить та горіляку.
— Ні. Коханці — то таке. А горілка лише через біль душевний. Вона так само дума, що ти її не любиш, отож і болить їй, нещасній.
— Маячня це все!
— Повір. Мені тут видніше зі своєї тьми, ніж вам усім з вашого Олімпу. Іди забирай свою руду.
Гефест вийшов туди, де миготіло тьмяне світло, скинув мішок з рудою на плечі і подався по горі своїм ходом.
Була вже глупа ніч.
Коваль сяк-так докульгав додому і виявив, що Афродіти немає. А йому ж так хотілося з нею поговорити. Вирішив, що почекає, бо ж робота через душевні переживання валилась із рук.
Посидів з годину — приволікся Арей.
— Куме! — кричав у вікно. — Я оце до вас… Давайте сядем вип’єм… Я…
«Вмеканий», — розсудив Гефест.
— Якого чорта ти притаскався? — процідив. — Ану к таким-то чортам, бо, їй-бо, морду наб’ю!
— Куме, ви шо?! — промимрив бог війни. — Ви шо, куме, за Афродітку досі в образі? Та ви шо, куме?! Та я ж кажу й тоді казав, — нічого не було, куме! Вона ж сестра мені, ви шо!
— Я тобі, падло, зараз розкажу за Афродітку, чмо ти таке! І ще згадаю, як ти її під Діомедів спис підставив, падло ти!
— Та ви… куме, ви шо?! Та мене Афінка, сучка, підговорила. Та я сам тоді ’д неї натерпівся. А Афродітка сама винувата, шо полізла, правильно їй старий казав, нічого лізти у войну, хай ото женить собі…
— Так, ану де се мій молот?
— Куме! Куме, тихо! Держіть себе в руках!
Поки Гефест бігав у кузню за молотом, Арея вже й слід пропав.
Зате прийшла Афродіта.
Гефест почув з вулиці, як грюкнули двері в домі.
— Люба, — крикнув він, — то ти?
Почув у відповідь тільки жалібний стогін.
— Кохана, що з тобою? Я зараз прийду!
Забіг у господу і вгледів її лежачу на постелі — все тіло в порізах і в крові.
— А боже, люба, що то?! — зойкнув Гефест і кинувся до неї.
— Бач, — мовила вона стражденно, — об трояндові колючки порізалась. Отак ото й живу все. А вони гигочуть і гигочуть. Нічого смішного, чуєте! Нічого смішного! — закричала, дивлячись у стелю.
— Болить? — співчутливо спитав Гефест. — А мо’, що прикласти, чи позвати, мо’, Аполлона?
— Та ні, я його бачила, він мені мазі якоїсь дав, од того проходить. А ти що?
— Арея тільки-но ледь не побив.
— Так йому, гаду, й треба!
— Та втік. А це, чуєш, Зевс загадав кайдани зробить.
— Собі, чи шо?!
— О! Отож і я так зразу подумав, а бач, ні, Прометею.
— А… Так а так чим займався?
— Та ж по руду до Аїда ходив.
— Цілий день?
— Ну я ж поки докульгаю…
Афродіта легенько смикнулась і поклала руку на хворе коліно Гефеста.
— Вибач, — мовила тихо.
— Та нічого. Про тебе думав.
— Правда?
— Угу.
Помовчали.
— Їсти будеш? — спитав Гефест.
— Та ні, дякую. Не голодна. Спати буду.
— А, ну тоді зараз я тебе вкрию.
Дістав ковдру і закутав у неї Афродіту.
— Спи, — мовив. — На добраніч.
І рушив до виходу.
— Гефесте! — окликнула вона його.
— Що? — мовив він, спинившись.
— І тобі на добраніч, — усміхнулась богиня.
3
У кузні Гефест цілу ніч плавив руду.
Перетворював її на метал.
Кувати сьогодні не брався — щоб не збудити дружину, а плавив так натхненно, як давно того не робив. Йому все ввижалась у розплавленій лаві Афродіта, оте її усміхнене прекрасне обличчя; він сам усміхався і не жалів на ділі усіх своїх божих сил. Чесне слово, над ранок вийшов такий чистий, міцний і надійний метал, такі файні заготовки, яких Гефест не робив протягом усього свого життя.
— Оце вже будуть кайдани так кайдани! — дивувався він своїй роботі.
— Овва! — раптом почув за спиною тоненький голосок.
Обернувся.
У дверях кузні стояла Афродіта, обіпершись об стіну і склавши руки на грудях; була вона в легкій тоненькій накидці, розпатлана, загалом, так прекрасна, що Гефестове серце не витримувало щему.
А ще до
