Нові коментарі
У неділю у 18:53
Суки где вторая часть
Серце пітьми - Джозеф Конрад
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

Читаємо онлайн Стрі-чен-ня - Володимир Худенко
одним в самій відвертій наготі і т. д. і т. п.

І тільки Олена, не дивлячись на всю ту срамотєнь, продрихла до обіду під завбачливими вербами і тополями, тоді піднялась на коліна, обхопила голову руками, в припадку нудоти і епілепсії посмикалась трохи вся, помолилась на схід сонця, поправила русу косу, начіпила в неї стрічку голубу, за тим підвелась уже зовсім і побрела пильним шляхом в бік опалих дібров на обрії; при цьому її стогін, віддаляючись, все чіткіше давав знати, що дівчина намугикує між тим під носа:

— Боже храни королеву

І її фашистський режим, —

рядки з одноіменного шлягера популярної формації «сексуальні пістолети».

По тому далі, як Оленина постать стала невидимою неозброєному оку, її мотивчик змінився на чутий, до болю знайомий, всмоктаний із молоком матері рідний і калиновий «ту-ру-ру» легендарної української народної пісні «Анархія в Сполученому Королівстві».

Дід Свирид же, той самий старий і зачуханий чмошник, що цілу ніч забивав солдату Петі башку всякою геополітичною сранню, крутнув головою на всі боки, уявно помахав Олені рукою і мовив тужно, підкурюючи «Приму класическую»:

— Можна все на світі

Вибирати, сину,

Вибрати не можна

Тільки Батьківщину.

2009, Карабутове

Ярчук

Холодна зимова ніч вкрила хутір.

З вечора ще нічого було, а се знявся і поніс сніговій з колгоспного поля вниз в долину кучугури та й окутав ними Нехаївку всю, і навіть садочків її охайних не видно стало, ні хат, ні дороги з хутора на Роменську трасу, лиш тополі над нею худорлявими тіньми стояли та зорі об них чіплялись далекі.

І вся єдна вуличка хутірця над водосховищем, вербами обнесеним, спала, і верби спали, повмерзали віттями в кригу; а там під кригою — щуки, коропи, окуні — і все заснуло, і хутір заснув, і лиш гуло, гуло, гуло…

І несло ярами й балками в ніч далеко-далеко до самого Жовтневого села чи й Дубов’язівки мертвими взиму колгоспними нивами і лісосмугами вздовж них, і болотом осушеним, гаями самотніми; нагнав грудень сну і сам спав.

А все ж не всіх поборов.

Коло майже самого краю Нехаївки мерехтів вогник — то світилось у Бондарів в хаті.

Мати й дочка самі жили, хлопець ще в них був, та в армію саме забрали, то ж поки впорались із хазяйством так і ніч стала, та ще й корова тільна — сеї ночі або хіба взавтра теля ловити час.

Старий Бондар два роки тому вмер од раку легені — він в шахті працював на Донбасі, доки сюди перебрався — надихався вугільного пилу.

Остались же вони втрьох, а тут і Олегу в армію, а Юля саме школу закінчувала.

Якось кріпились поки.

А се мати вийшла в хлів до корови зиркнути, а Юля з-під ковдри тут же — шмиг! і ручку старої «Весни» крутнула, скинула додолу ганчірку з малюнком Останкінської телевежі — замиготів екран. По хаті в них убого і протяг гуляє, дівчина в материн светр закуталась, а все ’дно холод, хитнула кучерями, здригнулась.

— Де ж воно? Де? — шепоче дівка — Ну ж ти залізяко! — стукнула долонею по коробці — Нема?

— Що ти, доню?

То мати зайшла з вулиці, Юля й не почула коли. Вона в куфайці обдертій коло дверей, а й постаріла ж як.

— Може, мам, — Юля знітилась — думаю… Покажуть сей Афганістан.

Мати змовчала трохи, тоді зітхнула ледь чутно, а ще перегодя:

— Пізно, Юлю, хай завтра ввімкнеш.

— Та ж, мамо, — Юля підвелась, — два місяця листів нема, а то часто писав. Я думаю — знов чомусь знітилась. — Ось згадай, вже скоро Новий Рік а нам… І ялинки ніде… Цей. То ж Олег принесе, поставить… Як тата не стало, так і Олег.

Мати ще довше змовчала, а завірюха била в вікна.

— Йди, доню, спи — каже тоді. — Він зламався либонь, бач же… — понуро кивнула в бік телевізора — Йди.

Юля опустила очі, пройшла до ліжка, окинула ще поглядом бездумним запліснявілу, майже пусту кімнату.

— Так а чи є телятко? — спитала в мами.

— Ні, нема — крутнула та головою — Зате — всміхнулась легенько — Дінга там привела.

— Правда? — зраділа Юля і тут же пірнула в мамин светр, що досі держала в руках, тоді до куртки потяглась.

— Так а скільки цуценят? — допитувалась — А на колір? На колір які? Ось я гляну. Багато либонь. Вона ж як оклецок була.

— Та ні, — одповіла мама тихо. — Один.

— Один?

— Угу.

— Песик?

— Угу. Ярчук.

— Як то?

Юля вилупила очі.

— Ідім подивишся, — одповіла мати.

Вийшли в мороз і в ніч, в холодний грудень, в забутий хутір.

Дінги в будці не було — стояла поряд неї і трусилась на морозі.

— Чого вона, мам? — спитала Юля. — До малого не йде?

— Боїться.

— Чого?

— Ярчука. Іди, іди сюди мій маленький, цу-цу — мати нахилилась до будки і видобула відти темненький кудлатий клубочок.

— На, дивись.

Юля взяла в руки і підняла трохи, роздивлялась.

А собача між тим було не сліпе.

Зиркнуло на дівку спідлоба сумними очима і, позіхнувши трошки блиснуло в грудневу ніч вовчими іклами.

2009, Ромни-Карабутове

Ой ти, Дунай, не шуми

(дзуйхіцу)

«Тільки і можу сказати — шкода, що книга моя побачила світ…»

Сей-Сенагон.

1

Електричка мчала до станції Дарниця що під Києвом. Сніг був лапатий, заліплював вікна, забивав у тамбір, набивався у всі шпарини. Його несло над безлюдним, безбарвним полем і лісопосадками і світ, світ навкруг взаправду ставав білим. Електричка мчала повз одинокі платформи в полі, завалені снігом хутори. Електричка несла в собі один чи два десятка живих душ, трусила перегонами; заплітала сонну зиму як дівка на виданні стрічки в косу і співала, несла свою журну пісню до надвечірніх дворищ у далеких селах.

2

В Роменському районі той серпень видався спекотним. Навіть листя на тополях придорожніх в’яло і гибло, ставало непотрібним у такому літі. Пекучий серпень, житній. Жнива в розпалі (хоча в недолугих колгоспах лише починаються) а поодинокі селяни обабіч гамірних автострад вовтузяться з сіном. Попередні дощові місяці спаскудили сіножаті, дощовий липень і серпень. В самих Ромнах сухо, асфальт пекучий, парки з обгорілими кленками й тополі по обочинах ще рятують; в квартирах починаючи з 5-го поверху жити неможливо. Та й пустіє

Відгуки про книгу Стрі-чен-ня - Володимир Худенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: