Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Відвернися від зеленого світу, поглянь туди, де все здається мертвим і холодним! — сказав Ґандалф.

Араґорн обернувся і подивився на скелястий схил, що збігав од самого краю снігів, і, придивившись, помітив посеред пустища самотнє деревце. Й Араґорн піднявся туди і побачив, що на самій межі снігу проросло молоденьке деревце на три фути висотою. Воно вже випустило свіжі листочки, продовгуваті й гарні, темні зверху, сріблясті знизу, і на його верхів'ї розкрилася невеличка китиця квіток, чиї білі пелюстки сяяли, мов сніг на сонці.

І вигукнув Араґорн:

— Є! утувенієс! Я знайшов його! Це ж паросток Найдавнішого з Дерев! Звідки він тут узявся? Йому немає і семи років!

І Ґандалф підійшов, глянув на нього і сказав:

— Воістину, це паросток із роду Німлота Прекрасного з насіння Ґалатіліона, з плоду Тельперіона Багатойменного, Найдавнішого з Дерев. Хто знає, як з'явився він тут у призначений час? Це стародавнє священне місце, і напевно, насінину посіяли тут іще до того, як загинув останній король або як Дерево у дворі всохло. Кажуть, що хоч плоди Дерева визрівають і рідко, життя зберігається в ньому багато довгих років, і ніхто не передбачить, коли воно прокинеться. Пам'ятай про це. Бо щойно плід його дозріє, насіння потрібно посіяти, щоби рід його не загинув. Отут воно пролежало сховане в землі, так як нащадки Еленділа переховувалися на пустищах Півночі. А рід Німлота набагато старший за твій, королю Елессаре.

Араґорн обережно торкнувся деревця, і здалося, що воно ледве трималося за ґрунт і без ушкоджень відокремилося; й Араґорн відніс його до Цитаделі. Тоді сухе дерево викорчували з великою пошаною, та не спалили, а поклали в тиші Рат-Дінену. Й Араґорн посадив нове деревце у дворі біля фонтану, і воно швидко та радісно пішло в ріст, і коли настав червень, укрилося квітами.

— Ось і знамення, — сказав Араґорн, — і той день уже не далеко. І він виставив на стінах вартових.

У переддень літнього сонцестояння з Амон-Діну до Міста примчали гінці та повідомили, що з півночі виїхав прекрасний кортеж і що він уже біля мурів Пеленнору. І король сказав:

— Нарешті приїхали! Нехай Місто готується до свята! Напередодні літнього сонцестояння, коли небо було синє, мов усіяне сапфірами, білі зірки заблищали на сході, а захід іще золотився та віяло запашною прохолодою, Північною Дорогою до Воріт Мінас-Тіріта наблизилися вершники. Першими їхали Елрогір і Елладан зі срібним стягом, за ними — Ґлорфіндель, Ерестор і всі ельфи Рівендолу, а за ними — Володарка Ґаладріель і Келеборн, Володар Лотлорієну, на білих конях, а з ними — безліч прекрасного люду їхнього краю, в сірих плащах, зі самоцвітами у волоссі; й останнім з'явився Елронд, славний серед ельфів і людей, зі скіпетром Аннумінаса в руці, а поруч із ним на сірому коні їхала донька його Арвен, Вечірня Зоря її народу.

І Фродо, коли побачив її, осяйну в літніх сутінках, із зорями на чолі, оповиту ніжними пахощами, звернувся до Ґандалфа, глибоко вражений:

— Нарешті я розумію, чого ми чекали! Оце кінець! Тепер не лише день буде радісним, а й ніч прекрасною та благословенною, і всі страхи відійдуть!

Тоді король привітав гостей, і вони спішились; Елронд передав Араґорнові скіпетр і поєднав руку своєї доньки з рукою короля, й усі разом пішли до Високого Міста, і небо розквітло зірками. Й Араґорн, король Елессар, одружився з Арвен Ундоміель у Місті Королів у день літнього сонцестояння, і так завершилася довга історія їхніх чекань і випробувань.

VI. Велике прощання

Коли минули святкові дні, товариші стали думати про повернення до рідних домівок. І Фродо пішов до короля, коли той сидів із королевою Арвен біля водограю, і вона співала валінорську пісню, а Дерево росло та квітло. Вони підвелися йому назустріч, і Араґорн мовив:

— Я знаю, що ти хочеш сказати, Фродо: ти зібрався додому. Що ж, любий мій друже, дерево найкраще росте на рідній землі; та пам'ятай, що на всіх землях Заходу ти бажаний гість. І хоча досі про твій народ мало згадували у видатних переказах, відтепер він прославиться більше, ніж великі королівства, яких уже нема.

— Це правда: я хотів би повернутися до Ширу, — сказав Фродо. — Та спершу я мушу навідатися до Рівендолу. Бо якщо мені ще когось і бракує в цей благословенний час, то лише Більбо; і я дуже засмутився, що він не прибув разом із почтом Елронда.

— Чому ти дивуєшся, Персненосцю? — сказала Арвен. — Адже ти знаєш силу цієї речі, яка тепер зруйнована; й усе, створене цією силою, тепер відходить. А твій родич володів нею довше за тебе. За мірками вашого народу, тепер він дуже старий, і він чекає на тебе, бо зможе виїхати лише в останню подорож.

— Тоді дозвольте мені відбути якнайшвидше, — сказав Фродо.

— Ми поїдемо через сім днів, — сказав Араґорн. — Нам буде з тобою по дорозі до самого Рогану. Через три дні Еомер повернеться по тіло Теодена, і ми поїдемо разом із ним, аби вшанувати полеглого. Та ще до твого від'їзду я підтверджу слова Фарамира: в землі Ґондору ти маєш повну волю бути де і з ким завгодно. Якби я мав дари, гідні твоїх заслуг, я обдарував би тебе; але ти візьмеш зі собою, що тільки не забажаєш, і виїдеш із почестями, як князі цього краю.

Та королева Арвен сказала:

— У мене є для тебе дар. Бо я донька Елронда. Я не поїду з ним до Гаваней, бо я вибрала те, що колись Лутієн, і вибір мій водночас і солодкий, і гіркий. Але замість мене відпливеш ти, Персненосцю, коли настане час і якщо ти цього забажаєш. Якщо рани твої тобі дошкулятимуть і спогади про тягар будуть заважкі, тоді пливи на Захід, і там зціляться рани та мине втома. А зараз носи оце на пам'ять про Елессара Ельфійського та Вечірню Зорю, з якими переплелося твоє життя!

І вона зняла з грудей білий самоцвіт на срібному ланцюжку й одягнула його на шию Фродо.

— Коли спогади про страх і темряву завдаватимуть тобі болю, — сказала вона, — це допомагатиме тобі.

Через три дні, як і говорив король, Еомер Роганський прибув до Міста, а з ним — еоред із найкращими лицарями Марки. Їх радо зустріли; а коли сіли за