Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
І Сонце ледь перехилило за полудень, коли зі сходу прилетів великий орел, принісши — понад усі сподівання — звістки від правителів Заходу, і так закричав він:
Співайте пісню, люди Вежі Арнору,
бо Земля Сауронова запалась навіки
і нема Темної Вежі.
Радо співайте, Вежі Вартової бійці,
вартували не марно ви,
Чорну Браму розбито,
увійшов ваш Король
звитяжно у неї.
Втішно співайте, ви, Заходу сини,
ваш Король прийшов до вас
і житиме між вами
відтепер і повік.
І те Древо зів'яле знов зацвіте,
і він посадить його високо,
і на Місто зійде мир.
Співайте, люди!
І так співали люди на всіх вулицях Мінас-Тіріта.
І настали золотаві дні, й весна поєдналася з літом, і зацвіли всі поля Ґондору. І з Каїр-Андросу примчали швидкі гінці з новинами, й Місто почало готуватися до зустрічі з королем. Мері викликали і послали на чолі обозу з провіантом до Осґіліата, а звідти — кораблем до Каїр-Андросу; та Фарамир не поїхав, бо, одужавши, він обійняв посаду намісника, хоч і ненадовго, і обов'язком його було приготувати все для того, хто прийде на його місце.
Еовіна також не поїхала, хоча брат кликав її на Кормалленське Поле. Фарамира це здивувало, та, зайнятий безліччю справ, він рідко бачив її; а вона й далі мешкала в Домі Цілителів і самотою гуляла по саду, і обличчя її знову поблідло, і здавалося, що в усьому Місті лише вона одна була хвора та печальна. І Старший цілитель занепокоївся, і сказав про це Фарамирові.
Тоді Фарамир знайшов її, і вони знову піднялися на стіну, й він запитав її:
— Еовіно, чому ти залишилась у Місті, чому не їдеш на святкування до Кормаллену за Каїр-Андросом, де чекає на тебе твій брат?
І вона сказала:
— А ти не розумієш, чому?
А він відповів:
— Можливо, існують дві причини, але яка з них справжня, я не знаю.
І вона сказала:
— Не бажаю я відгадувати загадки. Говори прямо!
— Якщо хочеш, панно, тоді скажу: ти не їдеш, бо тебе покликав тільки твій брат, а торжество Араґорна, спадкоємця Еленділа, не принесло би тобі радості. Чи тому, що я не поїхав, і ти хочеш побути біля мене. А може, через обидві причини, і ти сама не знаєш, яка вагоміша. Еовіно, чи любиш ти мене, чи бажаєш полюбити?
— Я бажала, щоби мене полюбив інший, — сказала вона. — А нічийого співчуття мені не треба.
— Це я знаю. Ти хотіла, щоби тебе полюбив правитель Араґорн. Бо він величний і могутній, а ти бажала розділити з ним славу й піднестися над жалюгідними істотами, котрі повзають по землі. І ти захопилася ним, як юний солдат полководцем. Бо нині він найвеличніший із володарів. А коли він запропонував тобі лише розуміння та співчуття, ти не забажала вже нічого, крім мужньої смерті у бою. Глянь на мене, Еовіно!
Еовіна подивилася на Фарамира довгим поглядом; і Фарамир сказав:
— Не зневажай співчуття, яке є дарунком щирого серця, Еовіно! Та я і не пропоную тобі співчуття. Бо ти з високого роду, і ти здобула славу, якої ніколи не забудуть; і ти така прекрасна, що твою красу не описати навіть ельфійськими словами. І я люблю тебе. Спочатку твоя печаль зачепила моє серце. Але тепер, навіть якби була ти найвеселішою та безстрашною, якби була ти щасливою королевою Ґондору, я все одно любив би тебе. Еовіно, чи ж любиш ти мене?
І серце Еовіни стрепенулось, і нарешті вона все зрозуміла. Раптом відійшла зима, і сонячне проміння осяяло її.
— Я стою на Мінас-Анорі, Вежі Сонця, і ось! Тінь відійшла! Не буду я носити зброї, не змагатимуся з великими вершниками, не втішатимуть мене бойові гімни. Я стану цілителькою та любитиму все, що росте і плодоносить. — Вона знову глянула на Фарамира. — І вже не хочу я бути королевою, — сказала вона.
І Фарамир весело розсміявся.
— Це добре, бо я також не король. Але я одружуся з Білою Панною Рогану, якщо такою буде її воля. І ще, якщо така буде її воля, ми підемо за Ріку й оселимось у щасливі дні у прекрасному Ітілієні, й насадимо там сад. І де ступатиме Біла Панна, там усе радісно розцвітатиме.
— Але тоді мені доведеться покинути свій народ, витязю Ґондору? Твої гордовиті ґондорці скажуть про тебе: «Ось іде лицар, який приборкав дикунку з Півночі! Невже не знайшлося для нього дівчини нуменорського роду?»
— І нехай собі кажуть, — мовив Фарамир.
І він пригорнув її та поцілував під ясним небом, і байдуже було йому, що стоять вони в усіх на очах. І багато хто справді бачив, як вони, осяяні сонцем, спустилися зі стіни та пішли, тримаючись за руки, у Дім Цілителів.
І сказав Фарамир Старшому цілителеві:
— Ось Еовіна Роганська, і вона повністю зцілилася.
І цілитель сказав:
— Тоді я відпускаю її з-під своєї опіки та прощаюся з нею, і нехай вона ніколи вже не хворіє. Я доручаю її намісникові Міста, доки не повернеться її брат.
Але Еовіна відповіла:
— Ні, тепер, коли я вільна йти, я залишаюся. Бо цей дім став мені милішим за всі домівки на світі.
І вона залишилась у Домі Цілителів до повернення короля Еомера.
Місто приготувалося до зустрічі короля; і звідусіль сходився народ, бо звістка розлетілась усім Ґондором, від Мін-Ріммону аж до Піннат-Ґеліну та далеких узбереж; і всі, хто міг, поспішали до Міста. І на вулицях знову з'явилися жінки та гарні діти: вони поверталися додому з оберемками квітів; із Дол-Амрота прибули арфісти, найкращі арфісти в Ґондорі; і прийшли ті, хто грав на віолах, флейтах і на срібних рогах, і дзвінкоголосі співаки з долин Лебенніну.
Нарешті настав вечір, коли зі стін стало видно розкинуті в полі намети, й усю ніч у Місті не гасили світло, чекаючи ранку. І коли ясного світанку сонце піднялося над горами сходу, не вкритими тінню, тоді задзвонили всі дзвони, й усі стяги замайоріли на вітрі, а на Білій Вежі востаннє підняли над Ґондором прапор намісників, яскраво-срібний, мов сніг на сонці, без гербів і гасел.
Капітани Заходу повели полки до Міста, а люди дивилися зі стін, як рухаються вони, стрій за строєм, сяючи в ранковому промінні та переливаючись, мов срібло.
