Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Мені? — сказав Саруман. — Ні, благаю, не посміхайся до мене. Краще би ти хмурився. А щодо Володарки, то я їй не вірю: вона завжди мене ненавиділа та плела змови на твою користь. Не сумніваюся, що то вона повела вас цим шляхом, аби натішитися з мого приниження. Якби я знав про вашу погоню, то відмовив би вам у такій втісі.

— Сарумане, — сказала Ґаладріель, — у нас є справи і турботи важливіші, ніж ганятися за тобою. Найкраще сказати, що це тобі пощастило: маєш останню нагоду.

— Якщо вона і справді остання — то я радий, бо не доведеться її знову відкидати. Усі мої надії загинули, та поділяти ваші я не збираюся. Якщо вони у вас іще є. — І очі його блиснули. — Їдьте! Недаремно ж я багато років просидів за книжками. Ви прирекли себе і самі знаєте це. І поки я мандрую, мене втішатиме думка про те, що, руйнуючи мій будинок, ви зруйнували також і свій. А де той корабель, який відвезе вас назад через таке велике море? — підсміхнувся він. — То буде сірий корабель, повний привидів! — Він засміявся скрипучим і огидним голосом. — Уставай, дурню! — крикнув він до жебрака, котрий усівся на землі, й ударив його ціпком. — Розвертайся! Якщо шляхетне товариство йде цим шляхом, то ми звернемо на інший. Рухайся, бо не дам тобі ні шкоринки на вечерю!

Жебрак підвівся та пошкандибав, скиглячи:

— Бідолашний Ґріма! Бідолашний Ґріма! Завжди б'ють і прозивають. Як я його ненавиджу! Як би мені піти від нього!

— То йди! — сказав Ґандалф.

Але Червослов лише перелякано зиркнув на Ґандалфа вицвілими очима, а тоді швидко почовгав за Саруманом. Нещасна пара порівнялася з гобітами; Саруман зупинився і вирячився на них, а вони подивилися на нього з жалістю.

— І ви що, теж прийшли повтішатися? — сказав він. — Вам байдуже, що ми бідуємо? Бо у вас є все, що хочете: і їжа, і добрий одяг, і найкращий тютюн. О так, я знаю! Знаю, звідкіля він. Може, дасте жменьку жебракові?

— Я дав би, якби мав, — сказав Фродо.

— У мене залишилося трохи, — сказав Мері, — почекай хвилинку. — Він спішився, попорпався в торбі біля сідла і простягнув Саруманові шкіряний кисет. — Забирай усе. Кури на здоров'я, це — із затопленого Ізенґарда.

— Моє, моє, і дорого куплене! — закричав Саруман, хапаючи кисет. — Це лише жалюгідна подачка, а собі ти набрав більше, гарантую. Ну, жебрак має дякувати, якщо злодій віддає бодай дрібку вкраденого. Але тобі воно придасться вдома, якщо в Південній Чверті виявиться не все так добре, як ти очікуєш. А щоби вам іще довгі роки не родив тютюн!

— Дякую! — сказав Мері. — Тоді віддай мені кисет, бо він не твій і я з ним так довго мандрував. Загорни тютюн у свою шмату.

— Злодій злодія вартує, — сказав Саруман, обернувся спиною до Мері, копнув Червослова та пішов до лісу.

— Ну, нічого собі! — вигукнув Піпін. — Ото вже злодії! А що нас підстерегли, поранили, протягнули через Роган — що нам за це?

— Еге ж, — сказав Сем. — І сказав «куплене»! Цікаво, як? І мені не дуже сподобалося те, що він верз про Південну Чверть. Час нам повертатися.

— Справді час, — сказав Фродо. — Та не раніше, ніж відвідаємо Більбо. Що би не трапилось, а я спершу заїду до Рівендолу.

— Так, думаю, це треба зробити, — кивнув Ґандалф. — Але шкода Сарумана! Боюся, з нього вже нічого доброго не вийде. Він уже геть змиршавів. Але все-таки я не зовсім згоден із Древленом: він іще може, хоч трохи, але нашкодити.

Наступного дня вони опинилися на півночі Сірого Краю, тепер не заселеного, хоча місцевість ця була зелена та приємна. Вересень приніс золоті дні та срібні ночі, й мандрівники без поспіху доїхали аж до ріки Лебединої, до старого броду на північ від водоспадів, де річка раптово опускалася до низин. Ген на заході імла вкривала болітця й острівки, через які вона прокладала собі шлях до Сірого Потоку: там у заростях очерету гніздилися зграї лебедів.

Отак вони виїхали до Ереґіону, і нарешті настав гарний світанок, осяявши білі тумани; і, вийшовши з наметів на невисокому пагорбі, мандрівники побачили на сході у променях сонця три вершини, які рвались у небо крізь низькі хмари: Карадрас, Келебділ і Фануйдол. Неподалік були Ворота Морії.

Тут вони затрималися на сім днів, бо наближалася нова розлука, про яку ніхто не хотів думати. Невдовзі Келеборн і Ґаладріель із почтом повернуть на захід і через перевал Багряного Рогу та Чорнорічні Сходи зійдуть до Срібної Жили та до їхнього краю. Вони поїхали західним шляхом, бо мали багато що обговорити з Елрондом і Ґандалфом і навіть зараз бесідували з друзями. Часто, коли гобіти вже давно спали, вони сиділи під зірками, згадуючи минулі часи, всі радощі й турботи, або радячись про майбутнє. Якби проходив тут мандрівець, то мало що побачив би чи почув, і вони здалися би йому сірими фігурами, витесаними з каменю, пам'ятниками минулого, загубленого у спорожнілій країні. Бо вони все розуміли без жестів і без слів, і тільки блиск очей виказував бесіду, що тривала між ними.

Нарешті все було сказано, і вони розлучилися до того моменту, коли Трьом Персням доведеться залишити Середзем'я. Загорнутий у сірі плащі, народ Лорієну подався в гори, швидко розтанувши серед скель і тіней; а ті, хто йшов до Рівендолу, сиділи на пагорбі та дивилися їм услід, аж поки крізь завісу туману не зблиснула зоря; й більше вони не бачили нічого. Фродо зрозумів, що то Ґаладріель на прощання високо підняла перстень.

Сем обернувся та зітхнув:

— Шкода, що ми не йдемо до Лорієну!

Нарешті одного вечора вони виїхали на вересовий схил і раптом, як це завжди здавалося мандрівникам, опинилися над глибокою долиною Рівендолу; далеко внизу горіли ліхтарі у будинку Елронда. І вони спустились у долину, проїхали через міст, підійшли до дверей, і весь дім засяяв, і залунали пісні, радісно вітаючи Елронда.

Перш за все, не повечерявши, не вмившись і навіть не скинувши плащів, гобіти побігли шукати Більбо. Знайшли його на самоті в кімнатці, заваленій аркушами паперу, перами й олівцями; а сам Більбо сидів у кріслі перед невеликим каміном. Він виглядав дуже старим, але спокійним і сонним.

Коли вони ввійшли, він розплющив очі та підвів голову.

— Привіт, привіт! — сказав він. — Уже повернулись? А завтра мій день народження.