Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Твоє вікно не дивиться на схід? Це легко виправити. Тут я можу наказувати цілителеві. Якщо ти залишишся тут, панно, і будеш слухняно лікуватися, тоді вільно гулятимеш у сонячному саду та дивитимешся на схід, де зараз усі наші надії. І я теж буду тут, гулятиму, і чекатиму, і дивитимуся на схід. Ти розрадиш мене, якщо інколи говоритимеш зі мною або просто буватимеш поруч.

Вона підвела голову і подивилася йому просто в очі, а її бліді щоки зарум'янилися.

— Як же я тебе розраджу? — запитала вона. — Я не бажаю розмовляти з живими.

— Сказати тобі відверто?

— Скажи.

— Тоді слухай, Еовіно Роганська. Ти — прекрасна. У наших гірських долинах квіти красиві та яскраві, а дівчата — ще красивіші; але я не бачив у Ґондорі ні квітки, ні дівчини, красивішої та печальнішої за тебе. Можливо, за кілька днів нашу землю вкриє темрява, і тоді я, сподіваюся, прийму свою смерть спокійно; та поки сонце світить, мені буде приємно бачити тебе. Адже ми обоє побували під крилами тієї самої Тіні, й одна і та сама рука повернула нас до життя.

— На жаль, це не про мене, володарю! Тінь усе ще висить наді мною. Не чекай від мене розради! Я звикла до щита, і рука моя загрубіла. Та я дякую тобі за те, що тепер двері моєї палати відчинені. Я гулятиму в саду, з дозволу намісника.

І вона вклонилася й пішла до будинку. А Фарамир іще довго блукав у саду, і погляд його частіше звертався до Дому Цілителів, аніж до східних стін.

Повернувшись до себе, Фарамир покликав цілителя і вислухав усе, що той знав про панну Рогану.

— Та я впевнений, володарю, — сказав цілитель, — що більше ти довідаєшся від дрібнолюдика, котрий також є в нас; бо він прибув із королем і, кажуть, супроводжував панну до кінця.

І так Мері покликали до Фарамира, і вони говорили до вечора, і Фарамир довідався багато чого, навіть більше, ніж Мері міг висловити; і йому здалося, що він іще краще зрозумів печаль і неспокій Еовіни Роганської. І ввечері Фарамир і Мері гуляли в саду, та вона не прийшла.

Але вранці, коли Фарамир вийшов із Дому Цілителів, він побачив її на міській стіні; й вона стояла там, і її біле вбрання сяяло на сонці. І він покликав її, вона зійшла, і вони гуляли по траві та сиділи разом під зеленим деревом, то мовчки, то розмовляючи. І так вони стали гуляти щодня. А цілитель дивився зі свого вікна і радів, бо його лікарський обов'язок було полегшено; страх і погані передчуття останніх днів гнітили людей, але ці двоє під його наглядом одужували й міцнішали на силах із кожним днем.

Настав п'ятий день, відколи Еовіна вийшла до Фарамира; і вони знову піднялися на міську стіну та роззирнулися. Жодних звісток не було, і серця всіх затьмарилися. Погода також спохмурніла. Стало холодно. Вітер, що піднявся вночі, тепер дув із півночі, дедалі посилюючись; але землі довкола лежали сірі та сумні.

Вони загорнулись у теплі плащі, а поверх плаща Еовіна накинула темно-синю мантію кольору літнього неба, вишиту срібними зорями на подолі та біля шиї. Фарамир звелів принести цю одіж і сам накинув її на плечі Еовіні; й подумав він, яка воістину прекрасна та велична стояла вона поруч. Цю мантію носила його мати, Фіндуїлас із Амрота, яка померла передчасно, і була ця одіж пам'яткою чарівності далеких днів і першого горя; і Фарамир вирішив, що мантія пасує до печальної краси Еовіни.

Та панна затремтіла під зоряною мантією і подивилася на північ, поверх сірих земель, звідки віяв холодний вітер і де небо було бліде та чисте.

— Що ти хочеш розгледіти, Еовіно? — запитав Фарамир.

— Чорна Брама лежить он там, правда? — сказала вона. — Напевно, він уже підійшов до неї? Сім днів минуло, відколи він від'їхав.

— Сім днів, — погодився Фарамир. — Не подумай про мене погано, та я зізнаюся, що ці сім днів принесли мені й радість, і біль, яких я не знав ніколи. Радість — від зустрічей із тобою, біль — від того, що страх і сумніви цього лихого часу ще більше згустились. Еовіно, не хотілося би мені, щоби цей світ загинув, а я втратив те, що знайшов.

— Втратив те, що знайшов, володарю? — перепитала вона, глянувши на нього суворо, але і ласкаво. — Не знаю, що ти знайшов у ці дні та що боїшся втратити. Але не говорімо про це, друже мій! Краще помовчімо! Я стою на краю безодні, й у мене під ногами непроглядна пітьма, а чи є світло за спиною — не знаю. Бо я не можу озирнутися. Я чекаю миті, коли здійсниться фатум.

— Так, ми всі її ждемо, — сказав Фарамир.

І вони не мовили ні слова більше; і поки вони так стояли на стіні, вітер ущух, і сонце потьмяніло, й усі звуки в Місті та на полях завмерли: ні вітру, ні голосу, ні пташиного крику, ні шелесту листя, навіть їхнього дихання не було чути. Час зупинився.

І руки їхні зустрілись і сплелися, хоча самі вони того не помітили. І вони стояли і чекали, самі не знаючи, чого. І тоді їм здалося, що над пасмом далеких гір виросло ще одне пасмо — темряви, — наче хвиля, готова затопити весь світ, і довкола миготіли блискавки; а потім земля здригнулась, і стіни Міста затремтіли в них під ногами. А далі весь край неначе зітхнув, і серця їхні знову забилися сильніше.

— Так було в Нуменорі, — сказав Фарамир і здивувався з власних слів.

— У Нуменорі? — перепитала Еовіна.

— Так, — відповів Фарамир, — у далекій західній землі, яка загинула: величезна темна хвиля затопила зелені поля та гори, і настала непереборна темрява. Мені це часто сниться.

— Отже, ти гадаєш, наближається Темрява? — сказала Еовіна. — Невідворотна Темрява? — І раптом вона притулилася до нього.

— Ні, — відповів Фарамир, зазирнувши їй в обличчя. — Це мені лише привиділося. Я не знаю, що відбувається. Тверезий розум підказує мені, що трапилося велике лихо і настали останні дні. Та серце моє не погоджується; дихати легко, всупереч розуму, мене переповнюють надія та радість. Еовіно, Еовіно, Біла Панно Рогану, в цей час не вірю я, що темрява переможе!

І він нахилився і поцілував її в чоло.

І так вони стояли на стіні Міста Ґондору, і здійнявся сильний вітер, і він розвіяв і