Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич
Думка про ритуал заклику сили вже довгий час тривожила душу Ілми. Але дівчина ніяк не могла утвердитися у своїх намірах, з трепетом чекала вона повноліття. Адже закликати магію можна лише один раз: протягом трьох днів після сімнадцятиріччя, а після цього всі зусилля вже будуть марними.
Та, шукачка, яка наважиться вирушити до Темного берега на самоті, навряд чи доб'ється успіху, – попереджали легенди. Її має супроводжувати близький родич, що мав силу: батько, брат, наречений, але неодмінно – чоловік.
Ілма досконально вивчила порядок проведення обряду, знала, що і як слід робити, але розуміла: без певних умінь жодне з бажань не втілитися, бо вона не зуміє об'єднати вогонь і воду. І що тоді залишиться? Благати стихії про те, щоб вони з'єдналися і відкрили їй знання предків? До того ж багато чого в обряді залежить від її супутника, а не від неї самої.
Ілма здогадувалася: Даегар теж вивчив стародавні обряди, нехай і потай, не зізнаючись в цьому.
Ілма розуміла: його пропозиція не була лише гарячим поривом душі. Даегар, як і вона сама, довгий час плекав цю думку у своєму серці, дозволяв їй набути чітких обрисів і утвердитися.
Здогадувалася, але часто таїла образу за те, що він не хотів її втішати, а, навпаки, уникав розмов на ті теми, які так хвилювали дівчину.
Але розпач і усвідомлення власної безпорадності настільки сильно дошкуляло їй часом, що вона починала дорікати всім – і батькам, і Даегару в жорстокості, в байдужості до її потреб…
Ілма торкнулася вологими пальцями палаючого обличчя і піднялася.
– Мені страшно! – сказала вона і безвольно притулилася головою до грудей Даегара, але наступної миті вже прийшла до тями, відсторонилася, розпрямила плечі.
Та він не відпустив її, знову привернув до себе і поцілував.
Ілма пильно подивилася в його очі, що віддзеркалювали сріблясто-зеленувате світло ночі.
– Мені ось усе думається, чому я не попросила батька супроводжувати мене...
– То чому? – запитав Даегар, продовжуючи обережно обмацувати її сухі, гарячі губи своїми.
– Напевно, хотіла, щоб саме ти був поруч зі мною в цей час...
– Але все так і вийшло, я тут, поруч із тобою, ось-ось настане північ, і нам вже час готуватися...
– Я немов біля якоїсь межі стою, і ногу вже занесла, а крок зробити боюся...
– Не бійся. Єдине, що ти можеш втратити – надію. Але ця втрата, хоч і велика, все ж – не вбивча. Надія народитися заново, і ти знову приймеш її в своє серце, навіть якщо вона буде іншою, не схожу на ту, яка гріє тебе зараз.
– Добре, що хоча б у тебе залишається чистий розум і холодна кров. Ти подумаєш за нас обох! – сказала Ілма і ласкаво погладила Даегара по щоці.
– Тоді припинимо гаяти час на розмови... Встигнемо наговоритися після завершення обряду.
Коні все ще продовжували дрімати, лише зрідка один з них сонно кивав головою і шумно зітхав.
Даегар про всяк випадок окреслив навколо коней захисне коло. Він припускав, що в цих непроглядних дрімучих хащах можуть мешкати дикі звірі. Іншої загрози Даегар не чекав.
Поки він займався кіньми, Ілма зняла з себе верхній одяг, ретельно розправила і повісила на нижніх гілках, залишилася лише в сорочці з плотної світлої тканини, що доходила до колін.
Вона закріпила вузлом волосся на маківці, щоб воно не намокло, і ступила в темну воду річки – теплу й густу, наче розігріта смола, з якої діти в Етеляні виготовляють усілякі забавні фігурки на дарунок Богові Вогню.
– Не пливи одна! – окликнув її Даегар, теж звільняючись від верхнього одягу, – лише Матері Води відомо, що ховається в цих безтурботних глибинах!
Але його побоювання не виправдалися. Ніщо не завадило їм переплисти тиху гладь затону і вибратися на берег острова – вербового листа.
Ілма зупинилася на кромці, з дитячим захопленням вдивляючись у широкий чорний коридор, утворений водою і переплетенням гілок.
Він вабив її невідворотно, їй пристрасно хотілося поплисти туди, де темрява ставала нескінченністю. Її не полишало відчуття, що там ховається щось дуже таємне, заборонене.
– Іди сюди! – почула голос Даегара, що пролунав з-за дерев, – тут є зручне місце... Дуже доречно.
Ілма здригнувшись, відвела очі від спокусливої темряви і побігла на його голос.
– Немов навмисне для нашого обряду, – сказав Даегар, простягаючи Ілмі руку, – Дивись-но!
То була невелика галявина, на якій нічого не росло, жодного клаптика трави, хоча навколо розливалося буйство зелені та лісових квітів.
І навіть дерева відвернулися, жодна маленька гілочка не схилялася в бік тієї галявини. Мітка смерті посеред тріумфу життя.
– Тут? – невпевнено запитала Ілма.
– Кращого місця не побажаєш, – серйозно відповів Даегар, – Тобі потрібно наблизитися до Підземелля переходу, щоб повернути втрачене... За традицією, ти маєш символічно померти...
– Тобі відомо, що і як слід робити?
– Звісно! Не турбуйся і думай про себе.
