Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

Даегар сповільнив коня, даючи дівчині можливість проїхати першою. 

Із трепетом у серці перетнула Ілма межі того чарівного  кільця.

Її очам відкрилося півколо річкового затону. Острівець, вузький і тонкий, схожий на вербовий лист відділяв його від основного русла, і тому  затон мав форму місячного серпа. 

Високі, тонкі дерева, що росли на острівці, хитромудро вигиналися вбік  і над водою, міцно спліталися  своїми гілками з  гілками дерев, що росли на березі, – ті теж були вигадливо вигнуті, наче хтось навмисне схиляв їх убік, змушуючи рости саме так  і ніяк інакше.

Сплетені крони утворювали над більшою половиною затону глухий навіс, і що далі, то все чорнішими здавалися тіні, і полог з навислих дерев зливався з водою, а кінець цього коридору губився в сліпій темряві, наче в нескінченності.

У  ту  частину затону, що залишалась  вільною від тіні дивилося небо, і мерехтіло тихим зоряним різнобарв'ям. 

Вода переливалася слабким сріблястим світінням і сонно, ліниво плескалася в пологий берег, де білий пісок переміжовувався  з чорною, ніби вогнем  спаленою травою.

– Яке дивовижне, чудернацьке місце, –  чи то злякано, чи то захоплено прошепотіла Ілма, – я уявляла собі Темний берег інакше...

Безпорадним у темряві зором намагалася вона роздивитися навколишній світ і гадала, що від нього можна очікувати.

Даегар стрибнув на землю, повільно пройшов уперед і зупинився на межі, де берег розділявся на дві частини: світлу під небом і чорну під пологом із гілок. Далі дерева росли майже біля самої води, повторювали контур прибережного вигину, залишаючи лише вузьку кромку.

Деякий час Даегар пильно вдивлявся в контур вербового листка, що відокремлював затон від річки, потім повернувся до Ілми, яка, як і раніше, нерухомо сиділа на спині коня, охоплена дивним почуттям спокою та безтурботності, наче невідомою чарою.

– Мені ввижається, що обряд слід проводити  саме на острові.

– Думаєш, осередок сили знаходиться там? – запитала Ілма, теж зістрибнула  на землю, і попрямувала до Даегара.

Коні і зовсім перестали рухатися. Вони опустили голови, не цікавлячись нічим, і немов заснули, теж потрапивши під дію ночі та магії.

– Я поки не можу зрозуміти, що до чого, – відповів Даегар, –  Тутешня сила мені не знайома, раніше я не відчував подібного…

– Нам доведеться добиратися вплав, – сказала Ілма і, присівши над водою, занурила в неї долоню. Тепла течія ковзнула по її пальцях, – Вода здається такою спокійною і лагідною… 

– Здається?

–  Хтозна, що там на дні! Перекази про дивних істот, які  живуть у нетрях  Великої річки та під її дном, хіба вигадка? Наші предки їх бачили!

– Ми теж могли побачити, якби шукали. Але ми цього не робимо, бо віримо тому, що нам заповіли пращури, – Даегар торкнувся її теплого розпатланого волосся, – Нам треба поспішати, квіточко! Давай розсідлаємо коней і почнемо готувати обряд...