Чарівна брама - Наталія Михайлівна Лапікура
— Я вмію! — зрадів Куць. — Я їхнім коням хвости пообрізую під саму ріпицю. Як не буде їм чим мух і ґедзів відганяти — показяться! А ще я їм…
— Ну-ну, вгомонися. Не хвались, ідучи на рать…
Чортенятко чмихнуло вздовж вулиці — аж закуріло.
— Послухай, Франю, — дід Ох кивнув на хмару куряви, — я все спитати хотів, чим же тобі Куців татуньо так дошкулив, що ти його на цапа обернула?
— А-а-а, та то таке. Минулої зими було. У мене на горищі сало висіло, а він усе просить: «Дайте, бабо, сала, дайте… Я вам за нього золотом заплачу». І не потрібне було мені його золото, але ж просить. Віддала я йому те сало, а він — ну мені мішки до хати тягати.
— Із золотом?
— Та наче із золотом. Тягає й тягає, вже всю комору заклав. І в засік, де борошно було. Борошно я звідти раніше забрала. А він усе сипле та й сипле. Я йому: «Годі вже». А він: «Як годі, то й годі». І зник. А я вранці до тих мішків, а там — саме вугілля.
— То й що?
— А нічого. Я тим вугіллям усю зиму в печі палила. Тільки воно не дуже добре було — сильно чаділо. От я чорта на цапа й обернула: аби знав, що бабу Франю дурити не можна. Я ж тобі, нечиста сило, замість сала клоччя не дала. Сало з'їв — тепер мекай.
Богдан нарешті наважився запитати про те, що йому свербіло на язику:
— Бабусю, а чи не змогли б ви всю оту чужинську орду зачаклувати на щось таке, щоб, як той цап, тільки ходило і мекало? А головне — нікому не шкодило.
— Сама не зможу, багато їх. Та й чаклун у них сильний. Боюсь, чи не Вія вони з якогось сховку дістали. Але всі разом ми їх подолаємо. До речі, нога ще болить?
— Та наче вже ні. Свербить трішки.
— Ото лягай спати, бо у нас лише дві ночі залишилося. Якщо ми післязавтра до Чарівної брами не дістанемося, то навіть не знаю, що тобі сказати… Ходи спати.
Дванадцятий розділ
після якого одразу буде чотирнадцятий, бо число тринадцять нещасливе не тільки у нашому з вами світі, а й у тому, до якого втрапив Богдан
Що було вночі — хто знає. Люди спали, сни видали, а прокинулися — позабували, тому нам і не розказали. А побудило всіх телятко-змієнятко. Розлякало всіх курей. Наступило на хвоста котові Цигану, від чого кіт звереснув і просто-таки злетів на самісіньку верхівку груші. А потім загупало у двері всіма чотирма лапами. Аби не впасти, йому доводилося ще й допомагати собі крилами, тож шуму було — дай Боже!
— Бабуню, вставайте, я вам дядька привів!
— Знущаєшся, гаспиде крилатий? — баба Франя вийшла на поріг. — Нащо мені, старій, дядько, та ще й о цій порі?
— То це не просто дядько, а дядько з Причепівки. Він вам зараз усе розкаже.
На подвір'ї обтрушував свиту довготелесий худий чолов'яга.
— Сиджу собі, нікого не чіпаю, воза лагоджу… — бурчав чоловік, — а воно мене за комір — хап! — і в небо понесло. Ну, думаю, все, відтоптав рясту. Бо спочатку здалося, що то мене страшидло триголове вполювало. А тоді чуто: «Не смикайтеся, дядьку, бо впущу. А мені треба вас до баби Франі живого донести». Так це ви — баба Франя? Ну, тоді — здорові були. Кажіть, нащо я вам здався?
— Про порося розкажіть! — писнуло ззаду телятко з крильцями. — Бо вони думають, що то я поцупив.
— Ну, як ти отак хвацько дядьків крадеш, то що тобі те порося? — засміялася баба Франя. — Ви, шановний, вибачайте нашого малого. Він у нас занадто старанний. Але не турбуйтеся, назад — як привіз, так і відвезе. Покладе, де взяв.
Дядько як уявив собі, що знову летіти доведеться, аж руками замахав:
— Ні-ні, дякую, я й сам доберуся.
— Як скажете. Але справді, що там у вас сталося?
— Та що? Літо ж зараз. Свині у мене в загороді за хлівом. Отож, днями надвечір налетіло триголове опудало. Голодне, та ще й жадібне. Бо вхопило чималого підсвинка і цілого, не жуючи ковтнуло. Ото нас усіх і порятувало — бо зміюка вдавився. І одразу — до річки, у верболози. Цілу ніч кашляв і воду сьорбав. Уся Причепівка заснути не могла — хто зі страху, а хто від того кашлю.
— То кажете, жадібний?
— І жадібний, і дурний. І своїм трьом головам ладу не дасть. З'явився на пасовищі. Одна голова каже: «Чорну корову їстимемо». Друга каже:
