Чарівна брама - Наталія Михайлівна Лапікура

— Твої яблучка, — поплескав дід онуку по рум'яній щічці, — кого хоч сліпим зроблять. Поглянь, Мамаю, яка в мене онука ловка виросла!

— Таке скажете, діду, — дівчинка заховалася за спину тітки Гапки. Богдан чмихнув, і Даринка з-за тітчиної спини показала йому язика.

— От і познайомилися! — засміявся Мамай. — Добре, діти, гайда на річку! Тільки у верболози не заходьте, бо на порі Русалчин Великдень, то русалки вас і вдень залоскотати можуть.

— Зі мною не залоскочуть, — запевнив дядько Петро, чоловік тітки Гапки. — Я попильную. За русалками тут борг добрячий — за мої порвані ятері. То вони як мене побачать, одразу на глибину пірнають.

До води було далеченько. Довелося спускатися з гори, на якій лежало село, а потім іще йти стежкою через луки. Богдан спочатку мовчав, бо трохи побоювався маленької чарівниці, а потім наважився.

— Я хотів тобі подякувати за яблуко… А скажи, на дерево важко обертатися?

— Та ні, на рибу важче, бо на глибині холодно, вода тисне, раки клешнями за хвоста щипають. Але на рибу в нас хлопчики обертаються. А дівчаток дідуньо жаліє. Хоча… на дерево обертатися теж небезпечно.

— А то ж чому?

— А пам'ятаєш, тобі дядько Яків коло кринички казав: «Яблучко бери, а гілок не ламай, бо біда велика буде».

— Яка біда?

— Хіба не знаєш? У нас усім про це розповідають, хто в науку дітей віддає.

— Будемо вважати, що у Києві не все про твого діда знають. Кажи.

— Це давно вже було. Привів один дядько свого старшого сина до діда в науку. Як водиться, на дванадцять років. Дід йому і каже, як усім: «Ніколи нічого не чіпай ані на моєму обійсті, ані біля моєї криниці». А той не послухався чи забув. Проїздив якось повз дідову криницю, дивиться — гарна така вербичка росте. «Дай, — думає, — молодшим сопілку зріжу, давно просили». Вийняв ножа, гілку стяв… Верба ще зашуміла так, захилиталася, хоча вітру не було. А дядько й уваги не звернув — сопілку вирізав, молодшим віддав. Та й забув. А коли старший син у діда науку закінчив та прийшов додому, батько дивиться — а у нього на руці палець відтятий. «Що то, синку?» — питає. А син йому: «А пам'ятаєте, тату, ви сопілку коло криниці зрізали? Так ото мій палець був. Казав же вам Ох — нічого не чіпати, а ви не послухалися».

Позаду хтось сумно нявкнув. Богдан аж підскочив від несподіванки. Виявляється, великий чорний кіт тітки Гапки тихцем ішов увесь час за ними.

— А цей теж із вашої школи? — вказав Богдан пальцем на кота, який уже терся об ноги Даринки.

— По-перше, він не наш, а тітчин. А по-друге, вас у вашій школі не вчили, що не можна пальцем показувати?

— Та казали, що це негарно…

— Дуже негарно! Пальцем вкажеш — сам таким станеш. І будеш чекати, поки він тебе у людську подобу повернути захоче.

Богдан замислився: скільки ж іще людських звичаїв у його світі пов'язано з такою от древністю.

Кіт тим часом весело побіг доганяти старого рибалку. Певно, рибку любить.

Сонце тут, на луках, припікало добряче, і Богдан навіть роззувся, бо в кросівках парило ноги. Ходити босоніж по траві виявилося надзвичайно приємно.

— А ще чого не можна робити?

— Багато чого. Тобі, наприклад, зброї не можна до рук брати…

— Та то я знаю.

— Знаєш, знаєш, а нагадати не зайве. Бо оті чужі за нами й далі стежать. Думаєш, випадково козак Мамай до діда аж зі свого степу прискакав?.. А чого ще не можна? Питати, куди йдемо, бо закудикаєш, і нечиста сила з дороги зіб'є. Як на річку прийдемо, не можна зайве каламуть здіймати, бо Марена образиться.

— Ой, слухай, а я ж її, Марену, бачив!

— Бачив — і мовчи. Вона не любить, коли цим нахваляються… Зате я бачила те, чого ти ніколи не бачив і не побачиш.

— Чого це не побачу? Я не сліпий і не старий.

— А от і не побачиш, не побачиш, не побачиш! — Даринка застрибала на одній ніжці, як дівчатка з Богданового класу. — Не побачиш тому, що ані хлопчикам, ані хлопцям, ані навіть дорослим дядькам цього бачити не можна. Щоправда, дівчаткам теж, але мені дозволили. Бо я Охова учениця і найслухняніша онука.

— І що ж це тобі дозволили?

— Ярила побачити.

— Ну, і який він?

— Ой, молодий зовсім, дуже гарний, ходить по землі пішки, весь у білому, а на голові у нього — вінок із маків і хмелю. Ото як тільки весна прийде і все порозквітає, у нас жінки ходять у поле Ярила зустрічати. І ще — молоді дівчата, яким восени заміж виходити. А я заміж не піду. Бо всі хлопці — дурні. Тільки задираються та за косу смикають.

— І я, по-твоєму, дурний?

— Ти не дурний. Але де ти будеш, коли я заміж зберуся? Так ото ж… Ну, слухай, коли Ярила зустрічають, жінки корогоди водять і пісень співають. А він тоді ходить полями і там, де ногою ступить, ярина росте. Отак от. Шкода