Чарівна брама - Наталія Михайлівна Лапікура

— Та тут щось у траві було — гостре і колюче. П'яту наколов.

Богдан колупнув п'яту нігтем, щоб витягти ту колючку, і пострибав за Даринкою і котом. Начебто все було гаразд, але за якийсь час ногу почало пекти. «Кислотою та колючка була вимащена, чи що?» — подумав Богдан. Добігли до річки. Тут він прудко вскочив у воду — щоб вимити з п'яти ту пекучку.

— Чого воду каламутиш? — сердито сказав рибалка Петро. — Всю рибу полякаєш.

— Та я ось… наколов. Промити треба.

— А-а-а, то дрібничка. Онде, дивись, під берегом саджавки. Перевірте їх, а я піду ятір витягну.

Чорний кіт за рибалкою не побіг. Сів на березі стовпчиком і нетерпляче нявкнув.

— Почекай, Цигане! — засміялася Даринка. — Вся дрібна рибка твоя буде.

У першій саджавці було дві невеличкі рибинки. Богдан не знав, як вони називаються, бо досі його цікавив більше футбол, аніж риболовля. Але азарт рибалки потрохи захопив його.

— М-м-ма-у! — несамовито закричав Циган, аж Богданові почулося: «М-моя!»

— Твоя, твоя рибка! — засміялася Даринка і кинула на берег маленьку щучку з наступної саджавки. Кіт ухопив її мало не на льоту.

— І оце твоє, — тепер уже Богдан виніс на пісок кілька «хвостиків». Циган упорався з ними за мить.

— Агов! — почулося з-за кущів верболозу. — А поможіть-но!

Богдан із Даринкою рвонули на голос — дядько Петро ледве втримував руками ятір, в якому билося кілька величезних щук. Спільними зусиллями витягли їх із води.

— Ти ба — три щуки, як собаки. І решта добрячі. А лини які! Не інакше, як русалки борги повертають, понаганяли повен ятір. Добра юшка буде, та й на рибальську кашу вистачить. Притримайте-но мішка, я перекладу… Та не дриґайся ти, сама ж у сіть залізла. Тепер — чого вже… Отак, очкуром міцніше в'яжіть. А де ж ваша риба?

— Ось! — Богдан підняв за шкірки осоловілого Цигана, тепер схожого на кошлату кулю.

— Ну от, і його разом з мішком нести доведеться! — засміявся рибалка. — Ану, помічнички, доки риба не поснула, швиденько разом із нею додому! Бо вийде не юшка, а щось таке, ні те ні се. Циган, можливо, й з'їсть, але гостей таким пригощати не годиться. Смак має бути!

Юшка й справді вийшла смачнюща. Богдан не вчувся, як упорав три миски.

— Ти тепер на нашого Цигана схожий! — хихотіла Даринка. Богдан хотів їй щось відповісти, та ліньки було. Але раптом знову запекло п'яту, там, де він удень наколов. Подивився — навколо ранки почервоніло і набрякло. Торкнувся пальцем і відсмикнув, бо було дуже боляче. Стрибаючи на одній нозі, Богдан вибрався з-за столу і подибав до баби Франі.

— Бабуню, у вас йоду немає?

— Чого тобі, синку? — не зрозуміла баба. — Йоду? А з чим його їдять?

— Та не їдять. Ось, ногу зранив, промити треба і змазати.

— Ногу зранив? — чомусь раптом сердито запитала баба. — Це ж коли ти її зранив? Чи не тоді, коли від вовкулаків відбивалися?

— Та ні ж, сьогодні.

— Правду кажи! Я однаково дізнаюся. Ну?! Позавчора? Коли вовкулаків били? Чи вчора у байраку якийсь із гадів вкусив тебе, так? І кров текла?

— Та ні, — Богдан аж злякався бабуниного вигляду, — сьогодні ж і наступив на щось… отам, по дорозі до річки. Воно в траві було, я й не помітив.

Але баба, схоже, не вірила. Поки Богдан говорив, вона, вся напружена, потихеньку задкувала до мисника, не дивлячись, щось намацувала там правою рукою, а очі — очі так пекли Богдана, що, здавалося, від нього зараз дим піде.

— Та ви у Даринки спитайте, вона бачила, як я на колючку наступив!

Пекучий вогонь у бабиних очах згас — знову лише добра посмішка. Рука запхала подалі те, що вже майже витягла з мисника. Богдан так і не роздивився, що саме. Напруження зникло. Перед ним знову стояла та сама лагідна баба Франя.

— Ну, хлопче, — вже зовсім спокійним голосом озвалася вона, — але ж і налякав ти мене.

— А ви — мене, — з полегшенням засміявся Богдан.

— Смійся, смійся, — пробурчала бабуся, — от якби тебе справді вовкулака вкусив, ото було би весело…

— А що було б?

— Тю на вовка в лісі! Сам би вовкулакою став. І що б ми тоді робити мали? Осикового кілка шукати…

Від тих слів Богдана наче чотириста сорок вольт трусонуло. Чому саме чотириста сорок? Бо ті двісті двадцять з розетки, які він колись через власну необережність одержав, — то була дрібничка в порівнянні з цим.

— Добре, годі балакати. Покажи-но ногу… і оце за півдня таке нагнало? Гм-м-м… щось тут не так.

— Чекай, чекай! — встряла тітка Гапка, яка з-за дверей чула всю розмову, — де ти, кажеш, напоровся?

Богдан дострибав на одній нозі до вікна і показав:

— О-о-н там, на лузі, де протоптано.

— Ага… Петре! Чуєш,