Чарівна брама - Наталія Михайлівна Лапікура
— Ну і як, добре вони тобі за це заплатили?
— Ну звісно, подякували, а вдова ось кісника подарувала. Бач, який гарний.
— І тільки?
— А що ж іще? Грошей характерник за свою роботу брати не мусить, бо інакше вся його сила пропаде.
— Слухай, я чогось не розумію: це ж не твій город, не твої кури. Хай би хазяї самі їм ладу давали. Це ж їхні проблеми.
— Що-що?
— Ну, це їхній клопіт, а не твій.
— Це хто так вважає? Ти?
— Ну… я теж.
Власне, Богданові просто захотілося посперечатися з Дариною, бо, ач, яка ділова! От і вжив вираз, який не раз чув від Жорика-Жаби. Це той, коли його просили виручити — чи то потрібну книжку позичити, чи то складну задачу пояснити, відмахувався: це твої проблеми, самотужки розбирайся. У самого Жорика, схоже, проблем не бувало. Як щось треба, татко-начальник купить або організує.
Але Даринку ці слова просто приголомшили:
— Ти справді так вважаєш? Ні, ти мені чесно скажи, ти справді так вважаєш? Бо якщо так, то я з тобою посварюся! Це що ж виходить, люди допомогти попросять, а я їм відмовити маю? А для чого ж мене у школі Оха вчать? Щоб я до людської біди спиною поверталася? Що ж це воно буде?
— Ну, так ти ж одна, а їх багато…
— І я не одна! Нас у діда багато! От ти поглянь: зараз, коли до нас ворог з іншого світу пробрався, хоч хтось сказав, що то не його справа? Хоч хтось сказав, що воювати з тою нечистю мають тільки Мамаєві козаки? А ніхто! Всі одразу радитися почали, як ту нечисть побороти. А якби розбіглися по хатах? То там би їх і перебили.
— Так то нечисть, а то — жуки…
— Правильно! Як я ще не доросла, то мені поки що досить і з жуками боротися. А от стану такою, як тітка Гапка, то хай мене кожен ворог боїться.
Богдан охоче повірив, що коли Дарина виросте, то стане ще тою характерницею!
— А я тебе теж мушу боятися?
Даринка глянула лукаво:
— Ні, якщо не будеш дурниці говорити…
І тут раптом у живоплоті щось зашаруділо, затріщало, і чийсь тоненький голосочок не так проспівав, як пропищав:
— Парочка, парочка, баранець і ярочка! — потім почулося єхидне «хи-хи!», знову тріск гілочок, і в'їдлива дражнилка почулася вже з іншого боку перелазу.
— От я тобі!.. — смиконувся Богдан, але Даринка зупинила його:
— Сиди, бережи ногу. Я його зараз сама.
Дівчинка хутко зіскочила на землю, висмикнула з коси кісника і закинула його в хащі живоплоту, наче вудку. Потягла — на кінці, наче рибина, смикався чудернацький чоловічок — кошлатий, із хвостиком і маленькими ріжками. Він пищав і махав маленькими рученятами. Богдан ще не встиг як слід роздивитися Даринчину здобич, як ззаду почулося:
— О, всі родичі гарбузові! Десь я це пискля вже бачила. — Баба Франя вхопила чоловічка за шкірки і піднесла до очей. І тут Богдан нарешті роздивився, що то не чоловічок, а таки дитинча зі смішними рожевими щічками. Чортяче дитинча…
— Куцю, то це ти нам усю дорогу голову морочив? Ти, ти, не відмовляйся. Який батько, такий син, — баба повернулася до Богдана. — Ось, подивися на своє телятко! Я ж казала, що ця масть мені знайома. Його тато-чорт у мене свої гріхи в подобі цапа відробляє, а воно шкодить добрим людям. Теж у козячу шкіру захотіло?
— Я хотів, щоб ви татка відпустили… — пробурчав Куць.
— Бо мене інші чортенята дражнять. У них батьки як батьки, а у мене — цапидло.
— Так це ти горішками у вогонь татову свободу відвойовував? От терорист! — засміявся Богдан.
— Слова там у вас у Києві якісь дивні, — зауважила баба Франя. — Капость він мала — та й годі.
— А я інакше не вмію, — почав терти очі кулачком Куць.
— Нас, чортенят, тільки цьому й вчать. От якби мені в школу до діда Оха…
— Що за гармидер? — здавалося, дід Ох з'явився як з-під землі. — Хто це там знову мене згадує?
— А це Куць до вас у науку проситься.
— Хто тебе підговорив, нечиста сило? Нявки? Та вони зі своїм Чугайстром ще й не такого дитину навчать — що людську, що чортячу. До школи я тебе не візьму, бо кожному своє.
— То що ж мені робити? — заверещав, зарюмсав Куць.
— Шкодити далі.
— Як то? Нащо ви, діду, мене дурите… Думаєте, як чорт, то можна?
— І не думав я тебе дурити. Ти вже чув, що в нашому краї чужинці об'явилися?
— Не тільки чув, а й бачив! — пожвавішав Куць. — І чужого Змія бачив. І чужого дядька з шулікою. А з ним ще кілька чужих було. Я їхнім коням уночі хвости позаплутував. І під сідла реп'яхів напхав.
— То щоб ти знав, Куцю, якщо ці чужинці переможуть, то не буде ні нас,
