Чарівна брама - Наталія Михайлівна Лапікура

Але коли побачили накритий стіл, одразу забули про кпини. Богдан зачерпував ложкою верещаку — суп із свинячою поребриною на буряковому квасі, закусював смачнючим домашнім чорним хлібом, зажовував таратутою — кружечками вареного буряка з дрібно нарізаними солоними огірочками та хроном — і дивувався: чому ж його мама такого не готує? Та, мабуть, і ніхто в Києві цього вже не вміє. А шкода, ніби прості страви, а які ж смачні!

Снідали повагом, не поспішаючи. Нахвалювали хазяйку, трошки посперечалися, коли ж нарешті піде дощ. Дядько з Причепівки поїв, подякував, а тоді вибачився, що дорога дальня, та й подибав собі додому. Тітка Гапка ще побідкалася, що у гостя часу немає, бо в неї на обід якраз домліває в печі така соломаха, що вони на своїй Причепівці зроду-звіку такої і не нюхали. Богдан закліпав очима і ледь не сказав уголос, який, мовляв, ще обід, коли треба по розрив-траву поспішати. Але промовчав і лише засовався на лаві. Та баба Франя це помітила:

— Поспішиш, хлопче, курей насмішиш.

— Але ж ви самі…

— Що — ми самі?

— Самі казали, що поспішати треба, а ми повземо, як той равлик непритомний.

— Правильно. Розрив-трава — то тобі не суниця лісова. Її рвати треба того дня, коли вона найбільше сили набереться.

— Щось мені дуже те провалля не подобається, — раптом озвався дід Ох, який з самого ранку майже не втручався у розмови. — Я от за ці три ночі з волхвами побалакав, які в деревах, і ще де з ким. Так вони сказали, що справді, крім нашого світу, є ще й інші. Одні дуже на наш схожі, а є й зовсім інакші. І за старих часів, і вже за наших інколи з тих світів наче дверцята відчиняються чи щілина якась. То людина проскочить, як от наш Юра з конем…

«Чи я…» — подумав Богдан.

…чи звірина якась дивна прослизне. Пам'ятаєте оту гадюку з сімома головами, що самі виростали замість відтятих? Скільки вона страху наробила у Чорноліссі… Але ж щілинка ота щоразу дуже вузенька. Ну людина, ну тварина, добре, змій пролізе. Але щоб ціла Орда з усією своєю ворожбитською нечистю, такого навіть найдревніші волхви не пам'ятають. І ще, раніше так було: щілина відчинилася — і одразу зникла. А тут оце провалля, про яке козак Мамай і причепівський дядько говорили, гуляє степом, як дурна коза по селу. То перше. Друге, поганська стріла, яку я з ярма витяг, Якове. Дуже вона дивна.

— Я думав, що вона десь по дорозі випала, — сказав пасічник, — а що в ній дивного? Стріла як стріла: наконечник, пір'я, комишина. Бо то наші козацькі стріли з дерева, а у тих бусурманів воно не росте, самий очерет.

— Та ні, Якове, то не очерет і навіть не дерево. Вона з якогось залізяччя, яке навіть я не здибав. Бо дуже міцне, але легке. І пір'я на хвості — то не пір'я, а щось таке, на тверду шкіру схоже. Гнеться добре, а не розірвеш. От я й думаю, хто б нам сказав, що то за диво впало на наші голови? І з якого такого світу?

— Яка різниця — з якого? Нас туди в гості не кликали, та ми й самі не збираємося, — баба Франя вийшла з хати, витираючи руки. — А ти, Гапуню, коли на ступі літала, крім сусідоньки своєї, більше нікого не стрічала?

— Та мерехтіло ніби щось таке за курганом, ну, тим, що між Причепівкою і Яструбинцями. Але я подумала, що, можливо, то сонце у чиїйсь копанці відбилося.

Отут Богдан наважився втрутитися.

— Тьотю, а з якого боку той курган, де мерехтіло?

Господиня вказала рукою на захід. Богдан намалював в уяві приблизну схему «сонце — обрій — курган» і похитав головою:

— О такій порі, як ви літали, не мусило би сонце відбиватися від копанки вам у очі. Та ще й з того боку, де ви показуєте. Зарано дуже. От якби ви опівдні літали…

— Опівдні літають хіба що півні, а порядна жінка, як сонце вище тину зійде, має в хаті поратися, — ображено підібгала губи тітка Гапка.

— Як треба буде, то й надвечір полетиш, — повчально сказав дід Ох. — А зараз-таки збиратися маємо, як не хочемо на цю хату біди накликати. Бо про неї нечисть уже прознала. Та й підгадати треба, щоб до Чарівної брами якраз до молодого місяця встигнути. Богдан правильно сказав, що за курганом провалля відкривається. Хто знає, що з нього цього разу понавилазить.

Спочатку дорослі трохи посперечались, якою дорогою йти до Чарівної брами. Баба Франя вважала, що немає кращого, як шелюгами і верболозом понад річкою, бо там Марена захистить. Але дядько Яків покрутив вуса і сказав, що воно, звичайно, понад річкою безпечніше, одначе задовго.

— Кожна річка тече з вихилясами. А наша — то взагалі, як дурне лоша на лузі: то в один бік шарпається, то в інший, то вперед скаче, то назад завертає. Можемо і не встигнути.