Протистояння. Том 2 - Стівен Кінг

– Мало-помаленьку. У мене мама так казала. Ти що, на мою материнську мову бочку котиш?

– Ніколи не настане той день, коли я втрачу будь-яку пошану до власної шкури й покочу бочку на техаську маму, Стюарте!

– Ну так, звісно, з’являються. Ральф зараз вийшов на зв’язок із п’ятьма-шістьма групами: наприкінці тижня нас має налічуватися п’ятсот.

Ґлен знову всміхнувся.

– Так, і матінка Ебіґейл тримає з ним зв’язок своєю «радіостанцією», а по справжньому радіо вона говорити не буде. Каже, боїться, що її струмом вдарить.

– Френні так любить цю стареньку, – сказав Стю. – Частково тому, що та багато знає про пологи, а частково – просто любить та й годі. Розумієш?

– Розумію. Майже всі так само.

– Вісім тисяч людей до зими… – Стю повернувся до того, про що йшлося. – Отакої!

– Це проста арифметика. Скажімо, грип знищив дев’яносто дев’ять відсотків населення. Може, все не так уже й погано, але для певності припустімо таку цифру. Якщо грип смертельний на дев’яносто дев’ять відсотків, то він вигубив на хрін двісті вісімнадцять мільйонів людей – тільки у нас, – він поглянув на вражене обличчя Стю й похмуро кивнув. – Може, все й не так страшно, але, відштовхуючись від цієї цифри, можна робити доволі вірогідні припущення. А фашисти порівняно з ним – просто діти, чи не так?

– Боже мій, – промовив Стю.

– Але все ж у живих залишається понад два мільйони людей – п’ята частина Токіо, чверть Нью-Йорка до епідемії. І це тільки в нас. Потім, гадаю, із них кожен десятий не пережив наслідків епідемії. Вони, я б висловився так, стали жертвами постепідемічного шоку. Такі, як, наприклад, бідолаха Марк Бреддок з апендицитом – а ще нещасні випадки, самогубства, та й убивства теж. Отже, лишається мільйон і вісімсот тисяч. Але ми підозрюємо, що є і якийсь Супротивник, чи не так? Отой темний чоловік, який нам сниться. Десь на захід від нас. Там сім штатів, які можуть офіційно вважатися його територією… якщо він справді існує.

– Гадаю, що таки існує, – мовив Стю.

– І в мене таке відчуття. Але чи не володіє він, попросту кажучи, всіма людьми отам? Я так не вважаю – не більше, ніж матінка Ебіґейл автоматично володіє рештою сорока одним штатом континентальних США. Думаю, що люди поки що повільно дрейфували – і такому стану речей настає кінець. Вони групуються. Коли ми вперше обговорювали це в Нью-Гемпширі, я собі уявляв десятки дрібненьких спільнот. Не зважив я – бо не знав – на нездоланне тяжіння двох протилежних снів. То – новий факт, який ніхто б не міг передбачити.

– То ти хочеш сказати, що у нас в результаті буде дев’ятсот тисяч людей, і в нього – дев’ятсот тисяч?

– Ні. По-перше, майбутня зима забере свою частку. Забере її тут, а маленьким групкам, які до першого снігу сюди не дістануться, буде ще тяжче. Ти розумієш, що у Вільній зоні в нас поки що немає жодного лікаря? Наш медперсонал складається з ветеринара й тієї-таки матінки Ебіґейл, яка позабувала більше дієвих рецептів народної медицини, ніж ми з тобою вивчимо за все життя. Але ж дуже мило вони б виглядали, коли б намагалися вживити тобі залізну пластину в череп, якщо ти впадеш і розіб’єш голову, правда ж?

Стю гигикнув.

– Старий Рольф Деннемонт, мабуть, витяг би свій «ремінгтон» і некролога б настукав…

– Я гадаю, загалом населення Америки до весни зменшиться до мільйона шестисот тисяч – і то ще дуже милосердна оцінка. Від цієї цифри – хотів би сподіватися – наших буде мільйон.

– Мільйон людей… – вражено промовив Стю. Він окинув оком розкидане, здебільшого покинуте місто Боулдер, яке тепер починало світлішати: сонце сходило над обрієм. – Просто уявити не можу. Це місто просто по швах тріщатиме.

– У Боулдері вони не вмістяться. Я знаю, що коли йдеш порожнім центром міста і на Тейбл Месу,[63] то він здається гігантським, але ж не вмістяться. Ми матимемо влаштовувати ще колонії навколо. Ситуація тоді буде така: одна величезна спільнота – а решта країни на сході абсолютно порожня.

– Чому ви вважаєте, що більшість буде з нами?

– З причини зовсім не наукової, – відповів Ґлен, куйовдячи волосся над лисиною на маківці однією рукою. – Мені подобається вірити, що більшість людей – хороші. І я переконаний, що той, хто командує парадом на заході, – дуже поганий. Але в мене є відчуття… – він змовк.

– Ну ж бо, кажи.

– Скажу, бо я п’яний. Але хай це залишиться між нами, Стюарте.

– Добре.

– Даєш слово?

– Даю слово, – сказав Стю.

– Мені думається, що більшість технарів із ним, – урешті сказав Ґлен. – Не питай чому: це просто чуйка. Ну, може, технарі здебільшого люблять працювати в атмосфері жорсткої дисципліни й лінійних цілей. Вони люблять, щоб потяги прибували за розкладом. У нас у Боулдері зараз масове сум’яття, кожен метушиться й робить щось своє… а нам треба зробити таку річ, про яку мої студенти сказали б «скласти все наше лайно докупи». А отой інший… от хоч закластися можу, він улаштує, щоб усі потяги були за розкладом і всі шашечки рядком. А технарі – такі самі люди, як і ми всі: вони йдуть туди, де найбільш потрібні. У мене підозра, що наш Супротивник хоче якомога більше людей. Хрін з ними, з фермерами – він радше знайшов би кілька хлопців, які могли б почистити стартові шахти ракет в Айдахо й ввести їх у робочий стан. Так само танки й гелікоптери і, мабуть, один-два бомбардувальники B-52 – так, для сміху. Сумніваюся, чи зайшов він аж так далеко – але практично впевнений. Дізнаємося. Просто зараз він, напевне, ще зосереджується на тому, щоб увімкнути електрику, відновити комунікації… може, навіть зайнявся чисткою у своїх рядах, усуваючи м’якотілих. Рим не за день будувався, і йому це відомо. Він має час. Але коли я дивлюся, як сідає сонце, – без балди, Стюарте, – мені страшно. Мені для страху вже й снів не треба. Мені досить подумати про отих, які по той бік Скелястих, – як вони працюють, мов бджоли.

– А що ж нам робити?

– Тобі оголосити список? – усміхнувся у відповідь Ґлен.

Стюарт показав на свій потертий блокнот. На його рожевій обкладинці були зображені два танцюристи й написано: «ЗАПАЛИ!»

– Ага, – сказав Стю.

– Жартуєш?

– Та ні, не жартую. Ось ти кажеш, Ґлене: ми маємо якось зібрати своє лайно докупи. У мене теж таке відчуття. Із кожним днем часу меншає. Не можемо ж ми тут просто сидіти, дрочити й