Протистояння. Том 2 - Стівен Кінг
Хто відає-знає, коли наречений прибуде?
Вона, незаймана цілина, чекала на нього. У шістнадцять років вона мало не скорилася поклику тіла, і ще раз – у коледжі. Обидва чоловіки пішли геть злі й спантеличені (так само як Ларрі) – вони відчували перетин доріг у її нутрі, чули якесь містичне, закладене від народження перехрестя.
Місцем, де розходилися дороги, був Боулдер.
Час наближався. Він покликав її, наказав їй прийти.
Після коледжу Надін закопалась у роботу. Вона винаймала будинок разом із двома дівчатами. Що за дівчата? Ну, були та загули. Лише Надін нікуди не тікала, і вона була завше люб’язною до молодиків, яких приводили її мінливі сусідки, та сама ні з ким не водилася. Вона підозрювала, що вони жебонять про неї та кличуть старою дівою, а то й вважають дуже обережною лесбіянкою. Та це неправда. Вона просто була…
Непочатою.
І в очікуванні.
Інколи їй здавалося, що близько зміни. Прибирає собі іграшки в порожньому класі, аж раптом насторожено завмирає з вогняними очима, геть забувши про чортика з табакерки в руці. «Наближаються зміни… – думала вона тоді, -…скоро подме ураган». Іноді, коли в її голову закрадалася така думка, Надін ловила себе на тому, що озирається через плече, наче загнаний звір. А тоді пелена спадала, і вона нервово сміялася.
Волосся в неї почало сивіти ще на шістнадцятому році – тоді, коли її ловили, та не піймали. Спершу з’явилося лише кілька білих волосин, що світилися на чорному тлі. Не сивих, ні – то неточне слово… білі, вони були білі.
За кілька років по тому вона якось ходила на вечірку, яку влаштовували в підвальній залі для відпочинку одного гуртожитку. У приміщенні панувала півтемрява, і скоро студенти почали розходитися парами, шукаючи затишне місце. Багато дівчат (у їхньому числі й Надін) відпросилися з гуртожитків на ночівлю. Вона була цілком налаштована покінчити з цим і дійти до кінця… однак щось, поховане під місяцями й роками, стримало її. А наступного ранку вона зайшла до вбиральні, залитої холодним сонячним промінням, поглянула на себе в довге горизонтальне дзеркало та помітила, що білість знову розширила свої володіння. Здавалося, що сталося це за одну лише ніч, проте, ясна річ, це було неможливо.
Тож роки йшли, відцокуючи сезони байдужого часу, і в ній зринали почуття, так, почуття, і бувало, що вона прокидалася глибокої, могильної ночі, охоплена водночас і жаром, і холодом, уся в поту, солодко жива та свідома в окопі свого ліжка, поки в голові екстатично бриніли брудні думки про химерний, темний секс. Катаючись у гарячій рідині. Кінчаючи та кусаючи водночас. А вранці вона підходила до дзеркала та дивилася, чи не побільшало білості.
Роками вона зовні лишалася Надін Кросс – милою, доброю з дітьми, вправною в роботі, самотньою. Колись така жінка могла спричинити в спільноті чимало балачок та цікавості, однак часи змінилися. І її краса була такою незвичною, що могло видатися, ніби її становище цілком природне.
І незабаром часи мали знову змінитися.
Тепер, коли наближалася мить зламу, вона почала пізнавати свого нареченого через сни, почала його трохи розуміти, навіть не бачивши обличчя. Він – той, кого вона чекала. Вона хотіла піти до нього… і не хотіла. Надін судилася йому, однак він смертельно лякав її.
А тоді з’явився Джо, і за ним – Ларрі. Усе надзвичайно ускладнилося. Вона почувалася, наче приз у перетягуванні каната. Надін знала, що чомусь її чистота й незайманість важливі для темного чоловіка. Що коли б вона підпустила до себе Ларрі (або ж когось іншого), темні чари розвіялися б. Її вабило до Ларрі. Надін подумала й вирішила, що віддасться йому – учергове вирішила з цим покінчити. Хай бере, хай усе скінчиться, хай. Вона дуже стомилась, і Ларрі мав рацію. Забагато сухих років чекала вона свого судженого.
Та Ларрі був геть не тим чоловіком… принаймні так їй спершу здалося. Спершу Надін відмахнулася від його залицянь із презирством кобили, що зганяє муху, махнувши хвостом. Їй пригадалося, як вона подумала: «Хто ж мене звинуватить, що я дала відкоша такому чоловікові?»
Однак вона пішла разом із ним. Факт є фактом. Та відчайдушно хотіла знайти інших людей, і не лише через Джо, а тому, що вона вже подумувала кинути хлопчика й самій вирушити на захід у пошуках свого чоловіка. Лише роки натренованої відповідальності за дітей, яких віддавали під її опіку, стримали її від цього вчинку… і знання, що Джо загине наодинці.
У світі, де померло стільки людей, найстрашніший гріх – приречення на смерть нових душ.
Тож вона пішла з Ларрі, який, урешті-решт, був краще, ніж ніщо чи ніхто.
Та виявилося, що Ларрі Андервуд – значно більше, ніж просто щось або хтось: він був наче одна з тих оптичних ілюзій (можливо, навіть для себе), коли води здаються мілкими, лише дюйм-два завглибшки, та пробуєш намацати дно – і зненацька рука занурюється аж по лікоть. Те, як він потоваришував із Джо – це перше. Те, як Джо прив’язався до нього – це друге. І третє – її власні ревнощі до їхньої дедалі міцнішої дружби. У веллському мотосалоні Ларрі поставив на хлопця пальці обох рук і виграв.
Якби Ларрі з Джо не сконцентрували всю увагу на кришці, що закривала цистерну з бензином, вони б побачили, як у неї відвисла щелепа, утворивши здивоване «о». Не в змозі поворухнутися, вона спостерігала за ними, прикипівши очима до блискучого металевого лома, і чекала, коли він затремтить і відлетить убік. Лише коли все скінчилося, вона усвідомила, що насправді чекала, коли почуються крики.
Кришку підняли, перекинули, і її судження виявилося помилковим – помилка була настільки глибокою, що її можна було назвати наріжною. Виявилося, Ларрі пізнав Джо краще за неї навіть без спеціальної освіти та за значно коротший термін. Лише потім вона зрозуміла, наскільки важливим був епізод з гітарою, як швидко й чітко він окреслив стосунки Ларрі і Джо. І що ж стало основою цих стосунків?
Залежність, ясна річ, – що ще могло викликати той раптовий напад ревнощів? Якби Джо залежав від Ларрі, це було б нормально та прийнятно. Та засмутило її те, що
