Протистояння. Том 2 - Стівен Кінг

Невже вона помилилася в Ларрі настільки серйозно? Тепер їй гадалося, що відповідь «так». Той нервовий, егоїстичний фасад був лише лаком, і з використанням він стирався. Навіть сам факт, що протягом усієї подорожі він тримав усіх купи, говорив про його рішучість.

Здавалося, висновок очевидний. Та, попри рішення віддатися Ларрі, частина її досі належала темному чоловікові… і покохатися з Ларрі було однаково що вбити ту частку назавжди. Вона не знала, чи зможе це зробити.

І тепер темний чоловік снився не тільки їй.

Спершу її це збентежило, тоді налякало. Коли для обміну враженнями поряд були тільки Ларрі та Джо, вона просто боялася, та коли вони стріли Люсі Свонн і та сказала, що їй наснився подібний сон, страх переріс у лютий жах. Уже не можна було сказати, що їхні сни лише нагадували її видіння. Що, коли всі вцілілі бачать те саме? Що, коли час темного чоловіка врешті настав? І не лише для неї, а й для всіх людей, що лишилися на планеті?

Ця думка викликала в ній бурю суперечливих емоцій: чистого жаху та непереборного потягу. Надін трималася за думку про Стовінгтон мало не панічною хваткою. За своєю суттю Стовінгтон був символом здорового глузду й раціональності проти відчуття темної магії, що наростала навколо неї. Та виявилося, що епідепцентр стоїть пусткою, і в очах Надін він здався глузуванням з образу безпечної гавані, який вона збудувала у своїй уяві. Символ здорового глузду й раціональності виявився будинком смерті.

У міру того як вони рухалися на захід, підбираючи вцілілих, її сподівання, що все скінчиться без сутички, поступово сконало. Воно помирало разом із тим, як зростала її повага до Ларрі. Наразі він спав із Люсі Свонн, та яка різниця? Вона вже належала іншому. Решті снилися два протилежні сни: про темного чоловіка і про стару жінку. Старенька уособлювала якусь давню силу – так само як і темний чоловік. Бабця була осердям, навколо якого поступово збираються вцілілі.

Надін вона ніколи не снилася.

Тільки темний чоловік. І коли сни, які снилися решті учасників їхньої групи, різко зійшли нанівець, так само незрозуміло, як і з’явилися, сни Надін стали виразнішими й сильнішими.

Вона знала багато такого, про що вони навіть не здогадувалися. Звали темного чоловіка Рендаллом Флеґґом. Людей на Заході, які виступали проти нього або робили щось не за правилами, розпинали на хрестах або зводили з розуму та кидали в киплячий казан Долини Смерті. У Сан-Франциско та Лос-Анджелесі були невеликі групи техніків, однак ці міста – лише тимчасова дислокація, і зовсім скоро вони мали вирушити до Лас-Веґаса, де збирались основні сили Флеґґа. Він нікуди не поспішав. Літо котилося до завершення. Скоро перевали Скелястих гір занесе снігом, і хоча снігоочисників удосталь, водіїв на них виділяти не стануть. Надійде довга зима – час, щоб зібратися, згуртуватися. А у квітні… чи травні…

Надін лежала в пітьмі та дивилася на небо.

Боулдер – її останній шанс на порятунок. Та старенька – її остання надія. Здоровий глузд і раціональність, які вона сподівалася знайти в Стовінгтоні, почали формуватися в Боулдері. Вони були добрими, хорошими людьми, думала Надін, і якби ж для неї все було так просто – для неї, жінки, що піймалася в божевільне хитросплетіння пристрасті та суперечливих бажань.

Наче домінантний акорд, що програвався знову й знову, в її голові пульсувала непохитна віра в те, що вбивство в такому спустошеному світі є найстрашнішим гріхом, а її серце цілком упевнено промовляло, що спеціалізація Рендалла Флеґґа, його козир – це смерть. Та як же вона жадала зімкнути свої вуста з його холодними губами… більше, ніж хотіла цілунку того хлопця зі школи чи іншого, з коледжу… навіть більше, ніж поцілунків з обіймами Ларрі Андервуда.

«Завтра ми будемо в Боулдері, – подумала Надін. – Може, тоді я й дізнаюся, чи скінчилася моя подорож…»

Небо дряпнула падаюча зірка, і, наче дитина, вона загадала бажання.

Наближався світанок, забарвлюючи небо на сході в ніжний рожевий колір. Стю Редман і Ґлен Бейтман пройшли вже приблизно півшляху до верхівки гори Флеґстафф у Західному Боулдері, де передгір’я Скелястих гір здіймалося з пласкої рівнини доісторичним видивом. У передранковому світлі Стю думав, що сосни, які запустили своє коріння, наче кігті, в майже прямовисну скелю, подібні до вен, випнутих на руці якогось велетня, що виткнулася із землі. Десь на сході Надін Кросс нарешті ковзнула в неглибокий півсон, який не приносить відпочинку.

– Болітиме ж у мене голова ввечері, – зауважив Ґлен. – Просто повірити не можу, що після студентських часів отак пив усю ніч.

– Світанок того вартий, – відгукнувся Стю.

– Ще й як. Чудовий. Ти раніше бував у Скелястих?

– Ні, – відказав Стю. – Але радий, що потрапив.

Він хильнув вина з глека, а тоді продовжив.

– Добре вже в голові гуде… – він мовчки окинув оком краєвид і за кілька секунд кривувато посміхнувся до Ґлена. – Що ж зараз має статися?

– Статися? – Ґлен звів догори брови.

– Атож. Тому я тебе сюди й привів. Сказав Френні: «Я його напою як слід, а тоді покопаюсь у нього в голові». Вона сказала: «Давай».

Ґлен усміхнувся.

– На дні винної пляшки чайного листя не побачиш.

– Не побачиш, але вона пояснила мені, що означає те, чим ти займався раніше, – соціологія. Це дослідження взаємодії груп. То зроби якесь розумне припущення.

– Позолоти ручку, чирвовий!

– Золото – без проблем, лисику. Завтра поведу тебе до Першого національного банку і мільйон доларів дам. Домовилися?

– Серйозно, Стю, – що ти хочеш знати?

– Та те саме, що, мабуть, і глухонімий Андрос. Що буде далі. Краще не знаю, як сказати.

– Буде якесь суспільство, – поволі промовив Ґлен. – Яке саме? Зараз важко сказати. Тут зараз майже чотириста людей. Гадаю, судячи зі швидкості, з якою вони з’являються зараз – дедалі більше з кожним днем, – до вересня нас буде вже тисячі півтори. До першого жовтня – чотири з половиною тисячі, а до того, як у листопаді випаде перший сніг і перекриє дороги – тисяч із вісім. Запиши: це прогноз номер один.

Стю й справді витяг блокнот із задньої кишені джинсів і записав, трохи насмішивши Ґлена.

– Мені в це важко повірити, – сказав Стю. – Ми вже практично всю країну пройшли, а нам і сотні людей ще не трапилося.

– Але ж вони з’являються, чи не так?

– Так, мало-помаленьку.

– Як