Каравал - Стефані Гарбер

— Тут немає. Але так приємно! — Джуліан застогнав, вигнувши спину.

— Поганець! — Скарлет миттю прибрала руки, ледь стримуючись, щоб не зацідити йому ляпаса. Все таки він поранений. — Що насправді сталось? І кажи мені правду, бо зараз же витурю тебе в три шиї з кімнати.

— Без погроз, ягідко. Я пам’ятаю нашу угоду. Не збираюсь тут зоставатись чи красти твої чесноти. Лише хотів віддати це, — він поліз у кишеню і Скарлет помітила, що кісточки на обох руках не були вкриті синцями чи подряпинами. Якщо він потрапив у бійку, то не відбивався.

Знову хотіла запитати, що ж сталося, аж він відкрив долоню.

Червоний спалах.

— Це через них ти так побивалась? — Джуліан недбало кинув червоні сережки у її долоні, ніби повертав їй просочені кров’ю рушники.

— Де ти їх знайшов? — зойкнула Скарлет. Хоча, по правді, це не мало значення, бо саме через них він втрапив у халепу. І хоч він так недбало кинув їх їй, насправді всі камінці цілі, не надбиті й навіть не затерті. Батько навчив Скарлет висловлювати подяку різними мовами, але жодне з цих слів не здатне було передати її почуттів.

— Це тому в тебе рани?

— Якщо ти вважаєш, що я отримав їх через дешеву біжутерію, то надто вже ти доброї думки про мене, — Джуліан зістрибнув з ліжка й попрямував до дверей.

— Стій, — зупинила його Скарлет. — Ти не можеш піти у такому стані.

— Це запрошення лишитись? — Джуліан схилив голову набік.

Скарлет вагалась.

Він був поранений.

Проте це не змінювало стан справ.

Вона заручена, та навіть коли б і не була...

— Не думаю, — Джуліан торкнувся дверної ручки.

— Чекай, — Скарлет його знову зупинила. — Ти так і не розповів мені, що з тобою трапилось. Це якось стосується тунелів під Проклятим Замком?

Джуліан завмер, його рука блукала над кулястою ручкою, ніби її стримувала невидима нитка.

— Ти про що?

— Гадаю, ти прекрасно знаєш про що я, — Скарлет наче знову почула моторошний крик. — Я йшла за тобою.

Джуліан напружився, темне волосся впало на чоло, мов пір’я.

— Я не був у тунелі. Якщо ти за кимось ішла, то не за мною.

— Якщо тебе там не було, то як це сталося?

— Присягаюсь, я ніколи не чув про тунель, — Джуліан прибрав руку з дверної ручки і підійшов ближче до Скарлет. — Скажи, що саме ти бачила внизу?

Полум’я в каміні майже згасло, випускаючи у повітря сірі витки диму — кольору речей, про які краще говорити пошепки.

Скарлет сумнівалася у правдивості його слів. Коли б Джуліан там був, це принаймні хоч щось прояснило. Та з іншого боку, якщо то не він кричав, а інша людина, то це навряд чи закінчилося раною голови.

— Я знайшла тунелі після того, як вийшла з намету ясновидця, — і Скарлет у всіх подробицях описала всі події, що з нею сталися, щоправда, змовчала про те, що вона прямувала за чорним серцем. Після того як Джуліан віддав її сережки, вона вже не ставилася до нього з такою підозрою, як раніше. Однак і досі вона б не здивувалася, коли б з його боку відкрився якийсь підступ. Хотіла йому вірити, але роки, прожиті у суцільній недовірі, унеможливлювали це. Він і досі непевно стояв на ногах, вочевидь, через рану. — Як ти гадаєш, Теллу там можуть тримати?

— Ні, це не в стилі Легенди. Він здатен полякати нас вересками у підземеллі, щоб завадити знайти підказку, та не думаю, що її там можуть утримувати, — Джуліан по-вовчому оскалився, достоту так, як першої ночі на узбережжі. — Легенді більше до вподоби, коли його в’язні почувалися гостями.

Скарлет подумала, що Джуліан явно перебільшує, адже їй ніколи не доводилось чути, що Легенда тримає людей у полоні. Але щось подібне він вже казав раніше, однак слово «в’язні» вжив уперше, і в неї лишився такий само неприємний осад, як від думки, чому саме її сестру вирішив викрасти Легенда.

— Якщо Легенда не тримає Теллу під замком, то що ж він з нею робить?

— Нарешті ти починаєш ставити правильні запитання, — Джуліан поглянув на неї і, перш ніж він заплющив очі, Скарлет угледіла в його погляді небезпечний вогник. Моряк похитнувся.

— Джуліане! — Скарлет схопила його обома руками, але втримати б не змогла, а ліжко було надто далеко. Вона прийняла на мить вагу його тіла і швидко притисла до стіни. Нещодавно лиш він був крижаний, та зараз дівчина відчула крізь сорочку жар, що дивним чином обдав і її тіло.

— Ягідко, — шепотів Джуліан, розплющуючи очі — світло-карі, кольору карамелі та плавленої бурштинової жаги.

— Гадаю, тобі потрібно полежати, — Скарлет відступила крок назад, однак Джуліан міцно оповив рукою її стан. Гаряча й міцна рука. Скарлет хотіла було пручатися, але її спинив Джуліанів погляд.

Він ще ніколи так на неї не дивився. Часом зиркав на неї ніби жадав її роздягнути, але зараз здавалось, ніби він бажав, щоб це Скарлет його роздягнула. Може, то через жар та рану на голові, та на мить — вона могла заприсягтися — він хотів її поцілувати. Поцілувати по-справжньому. Це не мало нічого спільного з підтрунюванням у замку. Серце пришвидшено калатало, дівчину ніби прошило електричним струмом, коли його гарячі руки міцно тримали її. Скарлет чудово розуміла, що мусить відштовхнути моряка, але здалася й дозволила йому діяти. Скарлет дозволила йому диктувати й наблизилась до його напіврозтулених губ.

Скарлет охнула.

Враз Джуліан завмер. Цей ледь чутний звук його охолодив. Очі широко відкрились, ніби раптово згадав, що вона була дурненьким дівчиськом, котре боялося вступити у гру. Він відпустив її. Замість тепла рук вона відчула холод повітря.

— Мені час іти, — він знову взявся рукою за дверну ручку. — Одразу по заході сонця чекатиму тебе у таверні. Можемо разом сходити поглянути на ті тунелі.

Джуліан вислизнув з дверей, лишаючи Скарлет з думками про те, що щойно сталось. Поцілувати його було помилкою, але вона відчувала... розчарування. Воно розливалось холодними тінями світло-блакитного, що огортав дівчину вечірнім серпанком і дозволяв їй відкрито зізнатися самій собі, що від Каравалу вона очікує