Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Аякже! — закричав гном, вирячивши очі, неначе щось йому в дупу влізло. — Бачив там братів Вхільд, лицаря Аранода, курвського сина Ланерада.

– І все? Їх там, меншою мірою, семеро.

— Ну, інших, у темному одязі, не знаю. Лише бачив, що приїхали перед вами, довго крутилися в таборі, а потім вирішили заночувати там.

— У чорному кажеш, — Фалмін поглянув на силуети, що сиділи з іншої сторони біля вогнища. — А описати бодай обличчя можеш?

— Нєа. Цього вже сказати не можу.

— Так-то таке. Фалміне, ти краще розкажи про тих, кого назвав Вільді, — попросив Грівар, на обличчі якого читалося занепокоєння.

— Якщо коротко казати, то зібралися тут дійсно майстри своєї справи. Он той, що найбільший серед них, у міцних стальних латах — це Аранод, лицар із Канйора, вважається одним із найбагатших мандрівних лицарів, оскільки покійний батечко залишив маєток і прислугу. Нещодавно, за чутками, він вклав голими руками вовкулака, а місяць тому, вбив Велику Тінь — дракона, що мешкав в Сірих горах та палив села.

— А ті двоє в сірих куртках, це легендарні брати-ельфи? — запитав пошепки Гібді, боючись, щоб їх не підслухали. — Це ті самі?

— Так, Ямілар та Гетеніль Вхільди. Ті ще сволоти. Забрали в мене як мінімум три контракти, — Фалмін сплюнув, глянув через плече на дві однакові темні фігури, що сиділи осторонь від інших. — Вони відлюдкуваті, не люблять компаній і ходять самі. Дивно, що сидять разом із іншими.

— А чим вони знамениті?

— Мають колекцію скальпів грифонів. Один знайомий розповідав, що бачив власними очима ту кімнату смерті. У них навіть куртки із грифонової шкіри. А ще люблять мучити своїх жертв перед смертю, доволі болісними та жахливими способами.

— Пфі, не професіонально це, — цвиркнув Грівар слиною та презирливо глянув на двійцю ельфів. — Я б з ними поговорив, бісові садюги. А Ланерад тоді хто такий?

— Ланерад ще гірший, ніж ельфи. Розшукується в трьох королівствах, причому нагороди за його голову з кожним днем збільшуються і збільшуються. Дуже слизький і підлий тип, тому з ним варто бути дуже обережним.

— Отже, конкуренція в нас нормальна, — Гібді докинув у вогонь дрова. — А щодо тих, які в таборі?

— Можеш не хвилюватися за них. Я знаю, чим закінчуються такі зібрання, саме тому ми й не пішли туди, — сказав сонливо Фалмін. — Залишиться лише половина, а то й менше.

— Впевнений?

— Впевнений, Гібді. Це все зміїне кубло переріжуть один одного, а в результаті на полювання підемо лише ми та інша групка. А взагалі, давайте вже спати, у нас важкий завтра день. Ще ж треба з принцом побачитись.

— Ей, а випити? — Гібді з надією поглянув на Фалміна, але той просто вмостив голову на сідлі, яке зняв з Гора і, закутавшись в покривало, заплющив очі.

— Робіть, що хочете, але я повинен відпочити. Але перед цим посцяти.

Фалмін мовчки підвівся, відійшов за дерево, аби вилити те, що нещодавно у себе залив. Почулося полегшенне зітхання.

— Вільді, ти залишишся? — спитав Грівар.

— Ні, піду до хлопців. Запрошувати не буду, вибачення прошу, але сьогодні не можу. Дякую за компанію та гарного полювання.

– І тобі дякую, сучий ти сине! — Старий Вепр обійняв товариша, поплескав його по спині. — Передавай хлопцям великий привіт.

— Щасти вам, — сказав Вільді, після чого зайшов до дерева, зачинивши за собою двері.

— Ну що, тоді й ми лягаємо?

— Лягаємо, Гріваре, а то наш ватажок насвариться, — Гібді хотів підколоти Фалміна, але чаклун, який саме влягався, навіть не відреагував. Здавалося, із нього на сьогодні було досить. — Іллі, а давай для наших друзів заспіваємо мою улюблену пісню: «Гуляй, бухай, аби не вмирай»!

— Ні, Гібді, я також лягаю, оскільки мозок і тіло повинні відпочити перед завтрішнім днем. — відказав одноокий.

— Гівно там! — випалив Гібді. — Замочимо ми того дракона й все тут.

— Гібді, влягайся, — сказав Грівар, бачачи в очах друга відблиск п'яного шаленства й жаги пригод. — Завтра розважимося, а зараз — лягай спати.

Рудобородий гном не відповів, безсило зітхнув, видер з рук у Іллі ковдру й без жодного докору сумлінь влігся на бокову.

— Фалміне? — одноокий гном підповз до чаклуна, не змігши видерти назад ковдру. — Я бачив, у тебе ще одна ковдра є. Поділися по-братські, а то замерзну вночі, як собака.

Чорноволосий мовчки вказав рукою на Гора, що стояв осторонь, а сам витягнув ноги до вогню, аби зігрітися. Гном миттєво підскочив, знайшов у в'юках собі ковдру і, побажавши доброї ночі, влігся на бокову. Вже за мить гноми захропіли, а собаки, що бігали неподалік, хором завили їм у відповідь. У таборі, судячи по наростаючому крику, лише почалися гульки. Фалмін заснути так і не зміг, а замість сну до нього прийшли спогади.

В затхлому приміщенні було темно від щурів, що табунами ганяли із кутка в куток. Єдине вікно темниці було закрите ззовні, тому сонячне світло не просочувалося сюди анітрохи.

Фалмін, скорчившись на землі калачиком, саме спльовував кров.

Його били. Довго та заповзято били дерев’яною палицею. Спина та шия, як він відчував, спухли та кровоточили, а голова паморочилася від болю. Чоловік, який стояв над ним і вкотре замахувався, втоми не відчував.