Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік
Далі моя доля йшла уже спокійніше. У вісімнадцятирічному віці почав заробляти на тому, чим займаюся і зараз. У двадцять два познайомився зі своєю майбутньою дружиною…Катрін, — Фалмін зробив коротку паузу, усе ще дивився на вогонь і з подивом для себе бачив там руде волосся, таке ж, як у своєї покійної жінки.
Гноми сиділи мовчки, порозявлявши роти і тримаючи в руках чарки із горілкою. Ніхто не проронив ані слова. Гібді непомітно витер із ока сльозу, залив вміст чарки собі в горлянку, шмигнув носом і попросив добавки.
— Подальша моя історія не потребує розголосу, тому на цьому, певно, я і завершу, — сказав Фалмін, провівши поглядом по червоним обличчям слухачів. — Ну а ви, панов'я гноми? Чим займаєтеся?
— Торгуємо товаром, б'ємо морди виродкам, а потім із виторгом повертаємося до Кагака, — просто відповів Гібді, дістаючи із сумки другу пляшку. — Якщо ж бути відвертим, то ми також воювали. Двічі. Вперше проти йоханих рогійців, які, сука, полізли на нас із криками «Геть інші раси! Люде буде править!», — гноми довкола не сміялися, тягнули горілку і тихенько запивали її наступною чаркою. — Багацько нас тоді лягло, але і рогійців ми гарно провчили. Ось уже двадцять років живемо тихенько, як ні в чому не бувало, женемо самогон, трахаємо баб і торгуємося із усіма, хто гарно платить.
— А друга війна? — спитав Кагдір, який зараз був червонішим за усіх. — Ти, зараза, говорив про другу війну!
— Говорив, значить. А ти де тоді був, п’яньчуга? Була то не війна скоріше, а перепалка на кордоні. Вилізло, сука, двісті з гаком якихось приблуд біля самих наших воріт. Ми до них із пред'явою, ач, що ви тута забули. Вони нашою ніц не балакали, то ми їм роз'яснили, кулаками і палицями. Виявилося, що то пері…плігрі…підріл…
— Пілігріми, — допоміг Грівар, стримуючи смішок. — Йшли до святилища Нумідера, ну й забрели до наших земель. Ми їх потім провели до самого Льодяного лісу, де і є та їхня статуя бога.
— Ха! — крикнув зненацька Кагдір, від чого сидівші поруч гноми підскочили. — Так це не війна! Те ж мені, вояки…
— Ти будь легше, чоловіче! — пригрозив йому Грівар, витягнувши сокиру і покрутивши нею перед очима у товариша. — Ти сам десь шлявся, певно тютюн шпані під воротьми продавав, а ми воювали так, що аж тирса із одного місця лізла! Сутичка із пілігрімами призвела до конфлікту із Скйордлігом, із якого і прийшли ці святоші. Зрештою, ледь не дійшло до війни, якби наш староста вибачень не приніс.
— Ах, нудно. Краще б морди один одному побили, як і повинні зробити справжні гноми! — прокричав із п’яним запалом Кагдір.
— Йди ти… — відмахнувся Грівар, бачачи, що із випившим гномом немає сенсу говорити.
Більше ніхто про себе нічого не розповідав. Горілка, здавалося, замість того, аби язики розв'язати, скрутила їх мотузкою. Гноми допивали третій бутиль, по черзі бігаючи за дерева відливати, а чаклун критично оцінював сокиру Грівара, який вихвалявся гномськими вмінням у ковальській справі.
— Фалміне, не спиш?
— Ні, Гібді, не сплю.
— Випити ще хочеш?
— Не відмовлюся, але зовсім трішечки.
Гном налив йому чарку самогону, собі — втричі більше. Фалмін пригубив, скривився.
— Це що, з отрути скорпіонів?
— Ха-ха, ні. Це ще мій дід придумав рецепт, а я, як добропорядний гном, вирішив продовжити його справу.
— Похвально, — Фалмін попросив у Бортуга, аби той подав йому щось закусити. — Давно цим займаєтесь?
— Шість років.
– І що, ніхто не намагався накрити вашу лавочку?
— Пхе, звичайно намагалися, та тільки йшли вони всі від нас з червоними від горілки мордами й задоволені, як мужик після ночі із сукубом. Ми — чесні продавці, робимо гідний товар і продаємо по гідних цінах.
— Ага, сучі діти, по гідних цінах!
Голос звучав приглушено, і не належав жодному із гномів, які сиділи біля вогнища. Фалмін одразу вскочив, вихопив меча із піхов і відійшов від дерева. Гноми сиділи на місці, як ні в чому не бувало пригублюючи питво.
— Хто це?
На своє запитання Фалмін відповідь отримав не одразу. Через декілька секунд, які здавалися вічністю, у дереві магічним чином відчинилося невеличке віконичко, в яке визирнуло просте гном'яче обличчя.
— Гібді, Гріваре, ви? — запитав дуже хрипкий голос.
— Ми, Вільді. Давай відчиняй, досить уже підслуховувати, — усміхнувся Гібді, показуючи рукою Фалміну, аби той присів і опустив зброю. — Давай швидше, а то наш товариш нервує.
У дереві, як і в тому, де Грівар гнав свій товар, відчинилися дверцята й на світло вогню вийшов гном. Обличчя було засіяне шрамами та порізами, а біля лівого ока світилося біле татуювання. На ньому була міцна гном'яча кольчуга, а на спині висів штурмовий арбалет. У Фалміна склалося враження, що гномів по обличчю розрізнити майже неможливо, принаймні присутні коротуни були дуже схожі між собою.
— Хо! — закричав, прорізавши тишу ночі Вільді. — Пса матір, які гноми та без охорони!
Коротуни по черзі обійнялися,
