Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Не варто, він надійний. Лицарський кодекс не дозволить йому утнути якусь дурницю по відношенню до нас.

— Ви знайомі?

Фалмін видихнув, здавався втомленим і чимось стурбований, тому не поспішав давати відповідь. Гном, побачивши настрій чоловіка, дістав з кишені папірець із тютюном, засипав трубку й закурив.

— Аранод один із небагатьох, хто сприймає мене, Гріваре. Інші дивляться скоса, наче я прокажений.

— У чому причина?

— У відмінності, пане гноме, — Фалмін зобразив вимучену посмішку. — Я відрізняюся від інших, а тому маю багато ворогів. Тих, хто чимось кращий, люди, себто суспільство, ненавидить найбільше, тому що не можуть досягти таких же показників.

— Але ж конкуренція сприяє мотивації, а мотивація, вкуси мене комар, змушує працювати над собою, — Грівар затягнувся, в небо полетіло димчате колечко. — Ти як ніхто повинен про це знати.

— Тут все дещо інакше, Гріваре. Люди ненавидять драконів, бояться їх. А я, хоча і вбиваю цих істот, але маю з ними значно більше спільного, аніж будь-хто інший. За це я є вигнанцем для більшості все своє життя.

— Дурня, — просто сказав Грівар, дивлячись на кам'яні пагорби, які вилізли попереду. — Не турбуйся, друже, занадто багато в цьому світі гівна та зла, аби на них звертали увагу. Ось дивись, — Грівар вказав рукою на хребет гір, що розкинувся перед ними, — найкращий приклад спокою — це гори. Ці велетні стоять уже тисячі років, їх обвітрює вітер, омиває дощ та засипає град, а вони все стоять, спокійно спостерігаючи за нами, дітьми Природи. Ти колись думав про те, що гори уміють слухати? А, я і бачу, що не думав. Гноми як ніхто інші вміють чути подих печер та коридорів, які самі риють. Гори завжди мовчать, Фалміне, лише слухають і дивуються, наскільки ми, істоти вищого світу, зайняті своїми справами. Наскільки заздрісні та злі. Гори ні на кого не зляться, бо просто не звертають уваги на нас. Занадто вже ми маленькі та слабкі, порівняно з їхньою міццю.

— Ну й що ти хочеш сказати цими словами?

— Будь таким же байдужим до чужої думки та злоби, як і гори, тоді все буде добре.

— Обов'язково прислухаюсь, Гріваре, — Фалміне кивнув головою в знак подяки за розмову, але продовжити вони не встигли, оскільки Колпик, що йшов попереду, зупинив їх.

— Перед вами монастир Орогіра, панов'я, — проголосив хлопчина, але, здавалося, його майже ніхто не слухав. — Бачите ці вежі та куполоподібний дах, що вріс в скелю? Це і є монастир, у якому колись жили монахи. Ваша ціль засіла там, у темних печерах твердині.

Усі змовчали, замість цього роздивлялися місцину. Навколо були самі лише скелі, вершини Чорних гір були попереду, а сама скеля, у якій розмістився монастир, височіла ліворуч від них. До будівлі вела невеличка стежина, практично непомітна та важкопрохідна.

— Ви казали, що монастир у Чорних горах, — озвався першим Аранод, стримуючи свого неспокійного коня. Він стривожено дивився на статуї людей, які виднілися біля монастиря. — А це, схоже, хребет Тіліаада.

Більшість підозріло зиркнула на Колпика, який під металевими поглядами воїнів зіщулився та дурнувато усміхнувся.

— Принц Кральє дав вказівку вести вас саме сюди, величне воїнство.

— Річ не в тому, що нас привели не туди, куди обіцяли, — пояснив спокійно Аранод, — просто принц, напевно, не знає, що саме в цих місцях дуже небезпечно. Кажуть, останнім часом тут зникали люди. Десятки людей.

— А що, лицарю, біля Чорних гір не так страшно? — озвався грубим голосом Ланерад, довгі вуса якого вже встигли покритися інієм, а очі горіли хижим відблиском. — Тобі не все одно, де бити тварюку?

— Справа не в тому, пане Ланераде, де бити дракона, а у тому, що принц не все поспішає нам розповісти. Здається мені, що про монастир ми також знаємо не все. Чи не так, Колпику?

Хлопчина побілів, здавалося, зараз втратить свідомість, ноги трусилися, а в очах блукав страх. Моторошні фігури вершників давили на нього й хлопець проклинав той день, коли погодився показати їм дорогу до монастиря.

— Шановне лицарство, я б ніколи не пішов проти волі володаря, а він наказав лише провести вас сюди.

— Здається мені, що ти нас дуриш, — процідив Ланерад, дивлячись на малого з-під випалених брів. — Може, тобі розв'язати язика, щоб ти заговорив?

— Полиш малого, Ланераде, — вклинився Аранод, недобре дивлячись прямо йому у вічі. Лицар увесь час тримав руку на руків’ї свого фламберга [7]. — Він просто виконує наказ, а ми, якщо вже прибули сюди, також повинні виконати своє завдання. Дракон чекає.

— А ти що, взявся нами керувати, лицарьку? — оскалився Ланерад, також поклавши демонстративно руку на навершя своєї булави. — Малий щось недомовляє, варто розпитати його детальніше. Тому говори, малюче, а не то навчу тебе гарних манер, — звернувся до Колпика чоловік, від чого той зіщулився ще більше.

— Я чув із розмови принца, що вам буде нелегко там, — сказав тремтячим голосом хлопчина. — Ніхто не знає, що сидить у монастирі. Ті, кого посилали на розвідку, не повернулися.

Запанувала короткочасна мовчанка. Усі як один подивилися на напівзруйновані вежі монастиря, який зараз, здавалося, став ще більш моторошним на фоні могутніх скель.

— Що будемо робити, мужики? — запитав голосно Гібді, аби його усі почули. — Так і будемо м'ятися на місці,