Танок драконів - Джордж Мартін
Десь на половині стосу зміст пергаментів дещо змінився. По сто драконів обіцялося сержантам. А далі сума раптом зросла. Тепер Тиріон обіцяв виплатити пред’явнику розписки тисячу золотих драконів. Похитавши головою, він розсміявся й підписав. І ще раз. І ще раз.
— Отже,— промовив він, шкрябаючи пергамент,— які в мене будуть обов’язки в загоні?
— Ти занадто потворний, щоб стати у Бококо попихачем,— сказав Каспоріо,— але можеш послужити гарною мішенню для стрільців.
— Ти навіть не уявляєш, якою гарною,— сказав Тиріон, не заковтнувши наживку.— Маленький чоловічок з великим щитом здатен довести стрільців до сказу. Мені це одного разу сказала людина, трохи мудріша за тебе.
— Працюватимеш з Каламарем,— мовив Брунатний Бен Плам.
— Працюватиме на Каламаря,— втрутився Каламар.— Вестимеш облікові книги, лічитимеш гроші, складатимеш контракти й листи.
— Залюбки,— озвався Тиріон.— Обожнюю книги.
— А на що ще ти годишся? — пирхнув Каспоріо.— Поглянь на себе. В бою з тебе толку буде мало.
— Колись я відповідав за всю систему каналізації в Кичері Кастерлі,— спокійно сказав Тиріон.— Деякі з каналів давно забилися, але я їх усі прочистив і знову запустив...— Він учергове вмочив перо. Ще дюжина розписок — і кінець.— Я міг би керувати табірними повіями. Воякам теж треба іноді прочищатися, правда?
Цей жарт не сподобався Брунатному Бенові.
— Тримайся подалі від повій,— застеріг він.— Переважно вони всі пранцюваті, і язики в них довгі. Ти не перший раб-утікач, який приєднується до вільного загону, але це не означає, що ми повинні виставляти тебе напоказ. Не хочу, щоб ти з’являвся там, де тебе можуть побачити. Сиди переважно в шатрі, а срати можеш у відро. Біля виходків забагато цікавих очей. І ніколи не виходь з табору без мого дозволу. Ми б могли вбрати тебе в лати зброєносця або вдати, що ти — попихач сера Джори, але розумних людей цим не обдуриш. Коли Мірін візьмуть і ми попливемо у Вестерос, зможеш гуляти скільки заманеться в золоті й кармазині, але доти...
— ...зачаюся під камінцем і не писну. Даю слово.
«Тиріон з дому Ланістерів»,— черговий раз розмашисто підписався він. Це був останній пергамент. Лишилося три розписки, які відрізнялися від попередніх. Дві були іменні, складені на тонкому велені. Для Каспоріо Кмітливого — десять тисяч золотих драконів. Те саме для Каламаря, справжнє ім’я якого, як виявилося, Тиберо Істаріон.
— Тиберо? — здивувався Тиріон.— Звучить майже по-ланістерівському. Ти не далекий наш родич?
— Можливо. Я також завжди сплачую борги. Саме це й очікується від скарбничого. Підписуй.
Тиріон підписав.
Останньою була розписка для Брунатного Бена. Ця була складена на овечому сувої. «Сто тисяч золотих драконів, п’ятдесят наділів родючої землі, замок і титул лорда. Яка краса. Цей Плам дешево не продається». Тиріон, пошкрябавши свій шрам, поміркував, чи не вдати обурення. Коли когось взувають, він же не мовчить. Можна почати лаятися, проклинати, нарікати, що це чистий розбій, якийсь час відмовлятися підписувати, тоді неохоче здатися, і далі протестуючи. Але Тиріонові вже набридло це лицедійство, отож він, скривившись, підписав і віддав сувій Брунатному Бенові.
— Величенький у тебе прутень, як і переказують,— мовив він.— Вважайте, що ви мене взули, лорде Плам.
Брунатний Бен подмухав на підпис.
— До твоїх послуг, Куцю. А тепер ти станеш одним з нас. Каламарю, неси книгу.
Книга була обтягнула шкірою, на залізних завісах, завбільшки зі стіл. Під дерев’яною палітуркою можна було прочитати імена і дати, які вписувалися туди вже ціле століття.
— Середні сини — один з найстаріших вільних загонів,— пояснив Каламар, гортаючи сторінки.— Це вже четверта книга. Тут записані імена всіх, хто у нас служив. Коли вони приєдналися, де воювали, скільки прослужили, як померли — у цій книзі є все. Тут можна натрапити на уславлені імена, і дехто з них — з ваших Сімох Королівств. З нами рік прослужив Ейгор Ріверз, перш ніж заснувати власний золотий загін. Ви його кличете Гострокрицим. Ясний королевич Ейріон Таргарієн теж був середнім сином. І Родрик Старк, Вандрований Вовк, він також. Ні. Не цим чорнилом. Ось, вмочай сюди.
Відкоркувавши інший глечик, він поставив його на стіл.
— Червоний атрамент? — схилив Тиріон голову набік.
— Традиція загону,— пояснив Каламар.— Були часи, коли новобранці підписувалися власною кров’ю, але, як виявилося, чорнило з крові препаскудне.
— Ланістери обожнюють традиції. Позичте ножа.
Звівши брову, Каламар знизав плечима, витягнув з піхов кинджал і руків’ям вперед передав його Тиріону. «Ще й як боляче, Недомейстре, дуже тобі дякую»,— подумав Тиріон, проколюючи пучку на великому пальці. Вичавивши в порожній каламар велику краплину крові, Тиріон відклав кинджал, узяв натомість свіже перо й під скромним підписом Джори Мормонта нашкрябав великими літерами: «Тиріон з дому Ланістерів, лорд Кичери Кастерлі».
«Готово». Карлик відкинувся на табірному стільчику.
— Це все, що вам від мене потрібно? Чи треба ще дати присягу? Убити немовля? Відсмоктати капітану?
— Смокчи кому хочеш,— озвався Каламар, розвернув до себе книгу й посипав сторінку дрібненьким пісочком.— Для більшості з нас і підпису достатньо, але не хочу розчаровувати нового побратима. Ласкаво просимо до середніх синів, лорде Тиріоне.
«Лорд Тиріон». Карлику сподобалося, як це звучить. Можливо, в середніх синів і немає блискучої репутації золотого загону, але за декілька століть існування вони також здобували видатні перемоги.
— А в загоні служили інші лорди?
— Безземельні лорди,— сказав Брунатний Бен.— Як ти, Куцю.
Тиріон зістрибнув зі стільчика.
— Мій попередній брат виявився геть невдатним. Від нових братів я очікую більшого. Як мені отримати зброю і лати?
— А свиня тобі до них не потрібна? — поцікавився Каспоріо.
— Ой, я не знав, що в загоні є і твоя дружина,— парирував Тиріон.— Дуже мило, що ти мені її пропонуєш, але я надаю перевагу коню.
Брав почервонів, але Каламар голосно розреготався, і навіть Брунатний Бен хихикнув.
— Каламарю, проведи його до фургонів. Нехай обере собі щось із дружинної криці. І дівчину візьміть із собою
