Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Вони вийшли з Білої Вежі, ніби поховальний кортеж, у темряву, де навислу над світом хмару освітлювали зісподу темно-червоні спалахи. Безшумно пройшли через велике подвір’я і, за Денеторовим наказом, зупинилися біля Зачахлого Дерева.
Усюди було тихо, тільки з Міста внизу долинав відголос війни, і чути було, як вода сумно крапає з мертвих гілок у темне плесо. Потому кортеж минув браму Цитаделі, де вартові з подивом і зі страхом проводжали його поглядами. Звернувши на захід, Денетор зі слугами та з гобітом невдовзі дістався до дверей у задній стіні шостого кола. Ті двері називалися Фен-Голлен, бо завжди були зачинені, й тільки Володар Міста міг скористатися тим шляхом у час похорону. Або ж ті, хто мав на собі знак могили й доглядав за оселями мертвих. За дверима була звивиста дорога, що, раз у раз петляючи, спускалася до вузького клаптика землі під тінню прямовисних скель Міндоллуїну, де розташувались усипальниці мертвих королів і їхніх намісників.
У маленькій хатині біля шляху сидів воротар, котрий зі страхом в очах і з ліхтарем у руці вийшов назустріч кортежу. За наказом Володаря, відімкнув двері, й вони безшумно відчинились, а прибулі ввійшли досередини, взявши з воротаревих рук ліхтар. Довкола було темно, дорога збігала додолу між стародавніми мурами та багатоколонними балюстрадами, що їх хистке ліхтарне світло вихоплювало з пітьми. Повільна хода кортежу відлунювала – вниз, униз, униз, – доки вони спустилися до Мовчазної Вулиці, Рат-Дінен, поміж темних бань і порожніх залів та статуй давно померлих людей. Слуги ввійшли до Усипальниці Намісників і опустили свою ношу.
Тоді Піпін, занепокоєно роззираючись навкруги, побачив, що він потрапив до широкого склепінчастого покою, огорненого саваном великих тіней, які маленький ліхтарик відкидав на прикрашені тканинами стіни. Він ледве розгледів багато рядів вирізаних із мармуру столів, на кожному з яких лежала подоба сплячого зі складеними руками та з головою, що покоїлася на камінній подушці. Один стіл стояв зовсім поруч, широкий і порожній. На нього слуги, за Денеторовим знаком, поклали Фарамира пліч-о-пліч із батьком і накрили їх єдиним покривалом, а тоді стали, схиливши голови, ніби плакальники при смертному одрі. Потому Денетор подав кволий голос:
– Отут ми чекатимемо. Та не посилайте по бальзамувальників. Натомість принесіть деревини, що швидко горітиме, і розкладіть її круг нас та під нами й полийте олією. А коли я накажу – киньте смолоскип. Виконуйте наказ і не озивайтесь уже до мене. Прощавайте!
– З вашого дозволу, володарю! – пробелькотів Піпін і з жахом кинувся навтьоки з цієї оселі смерті. «Бідолашний Фарамир! – думав він. – Я мушу знайти Ґандальфа. Бідолашний Фарамир! Здається, йому потрібні радше ліки, ніж сльози. Ох, де ж мені знайти Ґандальфа? Гадаю, там, де найбільша колотнеча… Та він ледве чи матиме зайву хвилину для воїна при смерті й для старого шаленця».
У дверях гобіт звернувся до одного зі слуг, котрий залишився тут на варті:
– Ваш господар не при своєму розумі. Тому не кваптеся! Не приносьте до усипальниці вогню, доки Фарамир живий! Не робіть нічого до Ґандальфового приходу!
– А хто править Мінас-Тірітом? – відповів слуга. – Володар Денетор чи Сірий Мандрівник?
– Сірий Мандрівник або ніхто – тепер це, певно, саме так, – сказав Піпін і помчав назад, звивистим шляхом угору, так швидко, як тільки могли нести його ноги, повз приголомшеного воротаря, крізь двері й далі, доки дістався майже до самої брами Цитаделі.
Вартові привітали його, коли гобіт пробігав повз них, і він упізнав голос Береґонда.
– Куди це ти квапишся, пане Переґріне? – гукнув той.
– На пошуки Мітрандіра, – відповів Піпін.
– Доручення Володаря слід виконувати негайно, і мені негоже затримувати тебе, – промовив Береґонд, – але скажи мені бодай коротко, якщо можеш: що відбувається? Куди подався мій Володар? Я щойно заступив на варту і почув, ніби він пішов до Зачинених Дверей, а перед ним слуги понесли Фарамира.
– Так, – відповів Піпін, – він на Мовчазній Вулиці.
Береґонд похилив голову, щоби приховати сльози.
– Усі казали, що Фарамир помирає, – зітхнув, – от він і помер.
– Ні, – відказав Піпін, – наразі ні. Його смерті ще можна запобігти, гадаю. Та Володар Міста, Береґонде, скорився долі раніше, ніж вороги захопили його вотчину. Він втратив розум і став небезпечним.
І Піпін коротко розповів Береґондові про дивні Денеторові слова та вчинки.
– Ти мусиш негайно знайти Ґандальфа.
– Знаю. Володар відпустив мене. Проте, Береґонде, якщо можеш, не допусти непоправного жахіття.
– Володар заборонив тим, хто носить чорно-срібне вбрання, покидати свої пости за будь-яких обставин, і тільки його власний наказ може це змінити.
– Ну, тоді тобі доведеться обирати між послухом і Фарамировим життям, – скрикнув Піпін. – А щодо наказів, то їх, здається, віддає вже не володар, а шаленець. Мушу бігти. Повернуся, якщо зможу.
І він побіг, усе вниз і вниз, до зовнішнього міста. Його проминали люди, котрі втікали від пожежі, й дехто з них, помітивши чорно-срібний стрій, щось гукав йому навздогін, але гобіт на них не зважав. Нарешті він промчав крізь другу браму, за якою між мурами розгулялося велике полум’я. Проте всюди було навдивовижу тихо. Не чути було ні галасу, ні шуму битви, ні брязкоту зброї. А тоді раптом розлігся моторошний крик, земля задвигтіла від страхітливого поштовху й від лункого удару. Долаючи напад відрази і страху, що пройняв його до самих кісток, гобіт примусив себе рухатися далі, завернув за кут і вийшов на широке відкрите місце за Міською Брамою. І став як укопаний. Піпін знайшов Ґандальфа, проте метнувся назад і зіщулився в мороці.
Потужний наступ, що розпочався опівночі, досі тривав. Гуркотіли барабани. Вороги загін за загоном наближалися до мурів із півдня та з півночі. Йшли в атаку велетенські звірі, схожі в хисткому червоному світлі на рухомі будинки, – мумаки Гараду, що тягли за собою через проходи між вогнем гігантські вежі та механізми. Але мордорський Капітан мало дбав про те, що вони робили чи скількох із них могли вбити: звірі покликані були випробувати силу оборонців і зусібіч відволікти на себе увагу ґондорців. Найважчий удар було призначено для Брами Мінас-Тіріта. Вона була дуже міцна, викувана зі сталі та з
