Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік
— Так, ваша правда, — сказав по хвилі тиші чорноволосий. Люди в натовпі загули. — Вам є що мені сказати?
— Ходили чутки, що вас дракон зжер. — опустив погляд староста, не в змозі дивитися у вічі чаклуну.
— Хе, най їх лярва візьме! — втрутився Гібді, задерши гордовито підборіддя вгору, наче зараз йшла мова про його честь. — Фалмін цих дракон голими руками вже із сотню поклав. І ось зараз їде за сто першим!
Сам чаклун не подав вигляду, що здивувався словам чоловіка.
— Ні, добрий пане, я живий і здоровий, як бачите. — не звернув він уваги на слова гнома. Просто не любив, коли його хвалили.
— Це добре, — сказав невпевнено худорлявий, дивлячись на коня чаклуна. — Просто…пане, тут питали про вас.
— Хто?
Хома зиркнув на людей, що нагло підслуховували розмову. Побачивши погляд старости, місцева голота почала розходитися по домівках. Чоловік почав говорити лише тоді, коли їх слухали тільки чоловік і гноми.
— Днів зо три тому приїздив загін вершників. У чорному всі були і зі зброєю. Випитували, чи не проїжджав тут пан Фалмін. Я сказав, значить, що не проїжджав і не чув навіть про такого, а вони мені натомість наказали, щоб я сповістив їх, якщо буде проходити тут такий.
— А не сказали ті люди, де їх знайти?
— Аякже, сказали, пане, — закивав староста. — Неподалік тут, біля старого млина. Я не видам вас, оскільочки чув про ваші справи й дуже шаную вашу роботу, а тих обірванців більше сюди не пущу, хай навіть зі зброєю прийдуть.
Фалмін переглянувся із гномами, а сам сунув руку в кишеню на куртці, витягнув звідти дві срібні монети і кинув їх старості.
— Дякую за пересторогу. Нехай щастить.
Фалмін мовчки тронув коня, за звичкою жодного разу не озирнувшись. Гноми, мить позволікавши, штурхнули поні, рушили за ним.
Коли вони проїхали останню хату і рушили на північ по розбитій як трясця дорозі, Грівар із Гібді під'їхали до Фалміна з двох боків, аби перекинутися парою слів.
— Чаклуне, я взагалі нічого не зрозумів, — сказав грізно Грівар. — Це що за лопотіння тільки що було?
— А що незрозумілого? — спокійно запитав Фалмін. — Я розпитав дорогу в старости й тепер ми точно знаємо, куди їхати.
— Фалміне, не тягни кота за всі його принади, — вклинився в розмову Гібді. — Що за люди тебе шукають?
— Такі ж самі мисливці на драконів, як і ми. — вирішив збрехати чаклун. Гномам ні до чого було знати, що на нього зараз полював не один десяток людей. Суто із логічних переконань.
— А навіщо ми їм? — не розумів Грівар. — Ми що, золото веземо, аль як?
— Дурна ти голова, — взірвався Гібді, вичаривши очі. — Не доганяєш? Вони нас перестріти хочуть, оскільки ми є конкурентами. Фалмін — один із найкращих у своїй справі, і плюс до всього тут гноми, які нічого й нікого не бояться.
— Ой, не бояться вони, — нізвідки з’явився рудий дурень, підстрибуючи підбіг до гномів і почав корчити мавп'ячі обличчя, — Зараз як пердну, то всі гуси позлітаються!
— Рота закрий, а то каміння точно напхаю! — пригрозив голосно рудобородий гном, — Йди геть, засранець, поки моя сокира тобі сраку не поголила!
Гноми як один зиркнули на дурника, від чого той все ж таки підпсував повітря, однак від перелякану закричав і дременув в село. Більше вони його не бачили.
— Так, про що це я? — кашлянув в кулак Гібді, — Ось, тому-то нам варто бути обережними й обійти цей сраний млин, щоб ніхто не перестрів і часу не забрав.
— Слушно кажеш, — сказав Фалмін, не перестаючи дивитися на розбиту дорогу, що повільно повертала на північ. — Особисто я не хочу поки вступати ні з ким в бій, якщо є бодай можливість уникнути кровопролиття. Пропоную зробити невеличкий круг, витратити трішки більше часу на дорогу, але не встрягати в бій і спокійно доїхати до місця призначення.
Гноми, погоджуючись, закивали. Нікому поки не подобалась перспектива передчасної битви, хоча по своїй природі коротуни завжди були раді гарній бійці.
До заходу сонця було ще далеко, а шлях їх пролягав через засипані снігом місцини. І оскільки розмова не клеїлася, кожен думав про своє:
«Дракон зачекає, але головне не відморозити ноги через цю бісову погоду, — подумки лаявся Фалмін.»
«Зараз би в баню! І горілки першого сорту! — думали одночасно гноми.»
«Срати чи не срати? — довго думав рудий дурник, придивляючись із підозрою до колодязя, звідки жителі Ожинки щодня брали свіжу воду…»
Вони оминули великий яр, який у народі прозвали Чортовим, проїхали по розбитій дорозі Лихоблудки, яка славилася постійними зникненнями людей, потім виїхали на кращий битий шлях, який вивів їх у чисте поле. Після години мандрів, у сутінках вершники побачили вогні табору, який оточував низенький частокол.
Ще здалеку було чутно вигуки й лайку за зачиненими воротами, перед якими куняв вартовий. Неподалік справляв малу потребув один із гультяїв, зиркаючи довкола великими від наркотика очима.
Якийсь із коней заіржав, від чого вартовий спохватився і зиркнув на новоприбулих.
— Хто
