Усі птахи в небі (ЛП) - Чарлі Джейн Андерс

— Привіт, пташко! Ходи сюди. Я хочу їсти.

— О ні, — сказав Дірпп.

— Я обіцяю, що не буду з тобою бавитися дуже довго, — сказав голос. — Це буде весело. Ось побачиш!

— Хто це? — запитала Патриція.

— Томмінгтон, — сказав Дірпп. — Кіт. Він живе в будинку з людьми, але він приходить в ліс і вбиває багато моїх друзів. Парламент завжди обговорює, що з ним робити.

— О, — сказала Патриція. — Я не боюся маленького кошеняти.

Томмінгтон стрибнув з великого пенька, і приземлився на спину Патриції, як хутряна ракета з гострими пазурами. Патриція охнула і ледь втримала рівновагу.

— Злізь негайно! — Сказала вона.

— Віддай мені пташку! — сказав Томмінгтон.

Біло-чорна кішка важила майже стільки ж, скільки Патриція. І тепер злісно шипіла у вухо Патриції, торкаючись його вусами.

Патриція зробила єдине, що прийшло на розум: вона затиснула бідного Дірппа у кулаці, зберігаючи йому життя, і зігнулася, ставши майже вдвічі меншою, і її голова майже торкалася її ніг. Кіт зістрибнув з неї.

— Змийся і залиши нас самих, — сказала Патриція.

— Ти можеш говорити. Я ніколи не зустрічався з людиною, яка вміє говорити. Віддай мені пташку!

— Ні, — сказала Патриція. — Я знаю, де ти живеш. Але я знаю, хто ваша хазяка. Якщо ви не підете, я розкажу... я розкажу, що ви робите... — Це був свого роду блеф. Вона не знала, хто був хазяйкою Томмінгтона, але її мама знала. І якщо Патриція прийде додому, покрита укусами і подряпинами, то її мати буде перелякана. І піде до хазяйки Томмінгтона. А з матір'ю Патриції ніхто сваритися не хотів, бо вона була дуже доброю у цій справі.

Томмінгтон випустив кігті, його хутро настовбурчилося, а вуха стирчали, як кінчики стріл.

— Відай мені пташку! — викрикнув він.

— Ні! — сказала Патриція. — Поганий кіт! — Вона кинула в Томмінгтона камінцем. Він відстрибнув. Вона кинула ще один. Кіт кудись сховався.

— Ходімо, — сказала Патриція Дірппу, який не мав великого вибору в цьому питанні. — Забираємося звідси.

— Ми не можемо дозволити цій кішці взнати, де знаходиться парламент, — прошепотів Діррпп. — Якщо він піде за нами, він може знайти Дерево. Це було б катастрофою. Треба ходити колами, ніби ми заблукали.

— Ми вже заблукали, — сказала Патриція.

— У мене досить приблизне уявлення, куди нам йти, — сказав Дірпп. — Я не всиг зорієнтуватися.

Щось зашурхотіло в низьких кущах, недалеко від дуба, на який вона вилазила, і на секунду місячне світло показало пару очей, обрамлених білим хутром, як коміром.

— Мені кінець! — прошепотів Дірпп жалюгідним тоном. — Ця кішка може ховатися від нас де завгодно. Ви також можете віддати мене своїй сестрі. Це все одно.

— Почекай хвилинку. — Патриція згадала дещо про котів і дерева. Вона бачила це у книжці з картинками. — Сиди тихо і тримайся. Тримайся міцніше, добре? — Відповідь Дірппа полягала в тому, що він міцніше, ніж раніше, вчепився до лямки її комбінезона. Патриція подивилася на кілька дерев, поки не вибрала одне з них з досить міцними гілками і полізла на нього. Вона була втомленою і не такою спритною, як першого разу, і її нога послизнулася кілька разів. Один раз вона висіла на гілці, вхопившись обома руками, і лише тоді подумала про Дірппа. Вона задихнулася від жаху, але потім побачила, як він нервово крутить головою, поблискуючи очима, з-за її плеча, і зрозуміла, що він просто пересунувся і тепер чіплявся за лямку далі на її спині.

Нарешті вони опинилися на верхівці дерева, що трохи похитувалося на вітрі. Томмінгтон не стежив за ними. Патриція оглянулася навколо два рази у всіх напрямках, перш ніж змогла помітити, що круглі хутряні комірці чекають на неї нижче, поруч із землею.

— Дурний кіт! — закричала вона. — Дурний кіт! Ти не можеш нас з'їсти!

Томмінгтон розізлився,

— Перша людина, яку я зустрічаю, і яка може розмовляти, думає, що я дурний? Гар-разд! Спробуєш моїх кігтів!

Кіт, який мабуть мав велику практику, почавши її ще з килимів і штор вдома, побіг по корі дерева, кинувся на одну гілку, потім на іншу, вище, і ще до того як Патриція і Дірпп змогли зрозуміти, що відбувається, проминув уже півдороги до них.

— Ми потрапили в пастку! Як ти думаєш? — проспівав Діррп.

Патриція почекала, поки Томмінгтон не доліз до вершини, а потім почала спускатися вниз по іншій стороні дерева, з гілки на гілку, так швидко, що майже падала, а потім опинилася на землі сидячи на ягодицях.

— Ей, — сказав Томмінгтон згори, де його великі очі блимали місячним світлом. — Куди ви зібралися?