Танок драконів - Джордж Мартін
На бенкеті не було Гальдона Недомейстра. Лорд Джон розшукав його в мейстерській башті: Гальдон схилився над горою пергаментів, зусібіч обклавшись картами.
— Намагаєшся з’ясувати, де решта загону? — запитав його Конінтон.
— Якби ж то, мілорде.
З Волон-Териса відпливло десять тисяч вояків з усією зброєю, кіньми, слонами. З них ще навіть і половина не причалила у Вестеросі, на умовленому місці — на вузькому довгому узбережжі на краю дощових лісів... ці землі Джон Конінтон знав дуже добре, бо колись вони належали йому.
Усього кілька років тому він би не наважився висадитися на мисі Гніву: лорди штормових земель були занадто віддані дому Баратеонів і королю Роберту особисто. Та оскільки і Роберт, і його брат Ренлі загинули, все змінилося. Станіс, навіть якби був не на іншому кінці світу, а тут, занадто суворий і холодний, щоб комусь хотілося виказувати йому особливу вірність, а любити дім Ланістерів лордам штормових земель нема за що. Та й не те щоб у Джона Конінтона зовсім не залишилося тут друзів. «Дехто зі старших лордів ще мене пам’ятає, а їхні сини чули розповіді про мене. І всі вони знають про Рейгара і про його маленького синочка, якому розбили голову об холодну кам’яну стіну».
На щастя, корабель самого Конінтона дістався у пункт призначення одним з перших. Далі залишалося тільки облаштувати табір, зібрати вояків, щойно вони причалять, і швидко напасти, поки місцеві лордійчуки не дізналися, яке лихо на них насувається. І в цьому золотий загін підтвердив свою славу. Тут і не пахло хаосом, який завжди супроводжує поспіхом набрані війська з замкових лицарів і місцевих рекрутів і затримує похід. Це ж бо найманці Гострокрицого, вони дисципліну вбирають з молоком матері.
— Завтра на цю годину в наших руках уже має бути три замки,— сказав Конінтон. Сили, які взяли Гніздо Грифона, складали четверту частину наявних вояків; одночасно з цією атакою, взявши з собою приблизно такі самі загони, сер Тристан Ріверз вирушив брати престол дому Моригенів у Воронячому Кублі, а Ласвел Пік — Дощовицю, кріпость Вайлдів. Решта вояків під командуванням волантисянина-скарбничого золотого загону, Гориса Едорієна, лишилася в таборі обороняти причал і королевича. Конінтон сподівався, військо зростатиме: щодня прибуватиме більше кораблів.— Але у нас і досі замало коней.
— І зовсім нема слонів,— нагадав йому Недомейстер. Ще не причалив жоден з великих когів, які перевозили слонів. Востаннє їх бачили в Лісі, перш ніж шторм розкидав флот.— Коней можна знайти й у Вестеросі, а слони...
— ...не потрібні,— сказав Конінтон. Понад усякий сумнів, великі тварини дуже корисні в генеральних боях, але мине ще чимало часу, поки Конінтон збере достатньо сил, щоб зустрітися з ворогом у полі.— У пергаментах знайшлося щось корисне?
— І чимало, мілорде,— легенько всміхнувся Гальдон.— Ланістери легко наживають ворогів, але їм дуже важко зберегти друзів. З того, що я тут прочитав, союз із Тайрелами дав тріщину. Королева Серсі й королева Марджері гризуться за малого короля, як дві сучки за курячу кістку, й обидві обвинувачені в державній зраді й перелюбі. Мейс Тайрел покинув облогу Штормокраю і повернувся на Королівський Причал рятувати доньку, лишивши під замком лише купку своїх людей, які тримають в оточенні вояків Станіса.
— Розповідай далі,— присів Конінтон.
— На Півночі Ланістери покладаються на Болтонів, у приріччі — на Фреїв, а обидва ці доми відомі зрадливістю й жорстокістю. Лорд Станіс Баратеон не полишив заколоту, а залізнородні на Островах теж обрали короля. Але ніде не згадується Видол, і з цього можна припустити, що Арини у всьому цьому взагалі не брали участі.
— А Дорн? — запитав Конінтон: Видол далеко, а Дорн близько.
— Молодший син князя Дорана заручений з Мірселлою Баратеон, з чого можна зробити висновок, що дорняни підтримують дім Ланістерів, однак і на кістяній дорозі, і у княжому коридорі вони поставили війська, які тільки й чекають...
— Чекають. На що? — Конінтон нахмурився. Без Данерис і драконів Дорн — його головна надія.— Напиши у Сонцеспис. Доран Мартел повинен знати, що син його сестри досі живий і повернувся відвойовувати батьків престол.
— Як скажете, мілорде,— озвався Недомейстер і глянув на інший пергамент.— Кращого часу для висадки годі уявити. Зусібіч — потенційні друзі й союзники.
— Тільки нема драконів,— сказав Джон Конінтон,— тож якщо ми хочемо перетягнути цих союзників на свій бік, маємо щось їм запропонувати.
— Традиційне заохочення — золото й землі.
— Якби в нас було або те, або те. Декому вистане обіцянок у майбутньому отримати золото й землі, але Стрикленд і його люди захочуть найкращі землі й замки, які забрали в їхніх пращурів, запроторюючи у вигнання. Ні.
— Але мілорд має одну річ, яку можна запропонувати,— зауважив Гальдон Недомейстер.— Це рука королевича Ейгона. Шлюбна угода може привести під наші прапори один з великих домів.
«Наречена для нашого ясного королевича». Джон Конінтон занадто добре пам’ятав весілля королевича Рейгара. «Елія була йому не рівня. Від самого початку вона була тендітна й хвороблива, а після народження дітей зовсім заслабла». Після народження королівни Рейніс Елія пролежала в ліжку півроку, а після народження королевича Ейгона взагалі мало не померла. Потім мейстри сказали королевичу Рейгару, що більше дітей у неї не буде.
— Можливо, одного дня додому повернеться Данерис Таргарієн,— мовив Конінтон до Недомейстра.— Ейгон має бути вільний, щоб побратися з нею.
— Мілордові видніше,— сказав Гальдон.— У такому разі слід розглянути можливість запропонувати потенційним друзям трохи меншу винагороду.
— Про що ти?
— Про вас. Ви неодружений. Можний лорд, у повній чоловічій силі, без спадкоємців, якщо не рахувати далеких родичів, яких ми щойно позбавили всіх прав; нащадок старовинного дому, з гарним замком і обширними багатими землями, які, без сумніву, вдячний король після нашої перемоги не тільки поверне, а й примножить. Ви — уславлений воїн, а потім, як правиця короля, говоритимете від його імені та правитиме державою. Думаю, чимало амбіційних лордів захоче віддати доньку за такого чоловіка. Може, навіть князь Дорнський.
У відповідь Джон Конінтон обдарував його холодним довгим поглядом. Іноді Недомейстер дратує його не менше, ніж дратував отой карлик.
— Не думаю,— сказав він. «Смерть уже повзе по моїй руці. Ніхто не має про це знати, навіть дружина».
