Чарівна брама - Наталія Михайлівна Лапікура

— Черево — не дерево, роздасться, — додав своєї дід Ох. — Ну, ви тут хазяйнуйте, а мені треба де з ким порадитися.

Сказав — і повагом пішов у глибину гаю, спираючись на костур. За кільканадцять кроків його постать зникла за крислатим дубом, а потім… потім Богданові здалося, що з-за стовбура вийшов не один, а два діди Охи. Він закліпав очима і навіть протер їх, однак побачив, що дідів таки двоє. Мало того: вони зайшли ще за один дуб — і зникли. Обидва… чи то розчинились у повітрі, чи то увійшли в дерево.

А баба Франя знову порядкувала коло вогню.

— Певно, тобі куліш уже набрид? — турботливо спитала у Богдана. — Чогось іншого хочеться?

— Можливо, тут гриби є? — подав голос Богдан. — Я наче сироїжки бачив. А їх, кажуть, і сирими їсти можна.

— Це хто ж тобі таке сказав? — насмішкувато примружився дядько Яків. — Певно, не той, хто їв, бо той уже нічого не розкаже. А ти сам гриби не збирай, бо як трапить хоч один гірчак до казана, то всю юшку перепаскудить.

— Атож, без мене не йди! — баба Франя тугіше запнулася хусткою, обтрусила фартух і тупнула ногою. — Бери кошика та ходімо. Навчу тебе, як із грибами розмовляти.

— З грибами? Розмовляти? І що вони вам кажуть? — Богдан тяг ноги за бабусею і нишпорив очима по кущах: дуже хотілося першому знайти гриба, а ще більше хотілося почути, як він розмовлятиме.

— А ось, дивися! — бабця вказала паличкою на червону пляму в траві.

— Е, бабусю, то ж мухомор! Навіть я знаю, що він не їстівний.

— А ніхто його їсти і не збирається, — баба Франя нахилилася до червоного капелюшка. — Грибе-мухоморе, я тебе шаную, не ображаю, ногами не штурхаю. Покажи мені за це білого гриба… А пошукай-но отут, Богдане, у тебе очі молодші... Вже не треба, сама бачу.

З-під густого шару хвої визирала біленька шапочка гарного, як намальованого, грибочка.

— Здрастуй, красеню, здрастуй. А де ж твій братик? Чуєш, Богдане, у цього біленького товариш має бути. Глянь-но навколо…

Цього разу першим побачив Богдан. Брунатна голівка боровичка аж просилася: осьдечки я, візьміть!

— Ходи, ходи до кошика, — примовляла баба Франя, а Богдан уже й не дивувався її розмові. Коли край лісової стежки знову трапився мухомор, він сам попросив у нього показати, де є хороші гриби. Незабаром кошик був повний. Коло вогнища баба Франя гарненько передивилася знахідки і відкинула вбік красивого боровика, яким Богдан особливо пишався.

— Ач, хитрюга, таки прокрався до кошика. Поглянь, дитино, і запам'ятай: якщо на споді не біле, а рожеве, то так і знай, що то гірчак.

— Хіба? Я думав, боровик.

— Як мені не віриш — відкуси крихту, тільки виплюнь одразу. Та не тягай весь до рота, кусай на один зуб… Ну що?

— Тьху, гидота! — Богдан довго відпльовувався, потім кинув гриб у вогнище. — Будеш знати, як обманювати.

Баба Франя мішала дерев'яною ложкою грибну юшку і приказувала:

— От нехай собі шуліка розказує своєму хазяїну, що ми тут обідаємо і нікуди не поспішаємо. І все у нас тихо, мирно…

І в цей час у багатті ляснув постріл! Потім другий, третій!.. Баба Франя перелякано підскочила і зачепила рукою казан. Юшка з нього вихлюпнулася на багаття, воно засичало і повалив густий дим.

— Звідки тут патрони? — аж закашлявся від диму Богдан. — Адже в цьому світі вогнепальної зброї і сліду немає. Та й не може бути. Ну не гриб же гірчак ото так бабахнув!

— Не знаю, про кого і про що ти кажеш, — обтрушувала попіл зі спідниці баба Франя, — але дай мені тільки злапати отого харцизяку, який до вогню зелену ліщину кинув. Він би у мене димку понюхав. Ох, діла… А юшка вже майже доварилася. Ще трохи — і були б ми без обіду.

— Не натякайте на хлопця, бабуню, — озвався з-під дерева дядько Яків. — То ж ви самі хмиз збирали, доки він до струмка по воду ходив. От напевне, зосліпу зелені ліщинові гілки й прихопили.

— Гілки? А хто ж їх тоді зламав, як тут людей немає? І потім, чому, як я стара, то вже обов'язково сліпа? От тебе, приміром, я наскрізь бачу.

Дядько Яків тільки розтулив рота, аби щось відповісти, але в цей час у густій траві почулося єхидне «хи-хи!», і щось дрібненько затупотіло, наче козенятко втікало.

Коли юшка доварилася, з'явився і дід Ох. Точніше, вийшов зі стовбура найближчого дуба, але Богдан вирішив надалі не дивуватися нічому незвичайному, що побачить, особливо стосовно діда.

— У вас тут що, знову пригоріло? — повів носом Ох. — Бо щось чорнобривими пахне...

— Ат, не звертай уваги, — відмахнулася баба Франя, а Богдан з Яковом стисли губи, ховаючи посмішку. — Як там той шуліка, ще літає? — баба Франя вирішила звести розмову на манівці.

— Відлітався, — скрушно зітхнув дід Ох. — Хотів, бачте, на дуба сісти аби підслухати, про що ми там говоримо. І напоровся на сухий сучок. Навіть ворожба йому не допомогла.

— Отож, коли літаєш, головне — забезпечити м'яку посадку! — з виглядом знавця встряв Богдан.

— М'яку, м'яку... ще соломки б добре підстелити,