Необхідні речі - Стівен Кінг

– Наступного разу запаркуєшся на місці для інвалідів, я сам тобі випишу штраф і він нікуди не дінеться, – сказав Алан. – А якщо ще хоч раз торкнешся когось із моїх заступників, я тебе закрию зі звинуваченням у нападі третього ступеня. Це станеться, скільки б у міських виборних не було так званих прав. Бо для мене це перестає бути питанням політики. Зрозуміло?

Якусь мить Кітон роздивлявся сигару, ніби медитуючи. Коли знову підняв очі на Алана, вони обернулися дрібними твердими шматками кременю.

– Шерифе Пенґборн, якщо хочеш дізнатися, наскільки тверда в мене срака, вперед, продовжуй тиснути.

У Кітона на обличчі був написаний гнів – так, без сумніву, проте Алан подумав, що це ще не все. Там також був страх. Чи побачив він це? Чи відчув? Невідомо, та це й не важить. Але чого Кітон боїться… ось що важить. Це може важити досить багато.

– Зрозуміло? – повторив Алан.

– Так, – відповів Кітон. Він зняв поліетилен із сигари несподіваним різким рухом і впустив його на підлогу. Сигару затиснув зубами й так і вимовив:

– А тобі зрозуміло?

Крісло заскрипіло й зарипіло, коли Алан знову нахилився вперед. Він серйозно подивився на Кітона.

– Я розумію, що ти говориш, але ні чорта не розумію, що ти коїш, Денфорте. Ми ніколи не були з тобою якимись кентами…

– Звичайно, – вторував Кітон й відкусив кінчик сигари.

На мить Алан подумав, що той також опиниться на підлозі, і приготувався пропустити й це також – політика, – але Кітон виплюнув його собі в долоню, а тоді впустив у чисту попільничку на столі. Там кінчик лежав, ніби маленьке собаче гіменце.

– …але в нас завжди були непогані робочі стосунки. А тепер оце. Щось не так? Якщо що, я можу допомогти…

– Усе так, – перебив Кітон, різко підводячись. Він знову лютував – навіть більше, ніж просто лютував. Алан майже бачив, як у нього з вух пара валить. – Просто мені вже так набридло це… переслідування.

Він уже вдруге вжив це слово. Аланові воно здавалося дивним, тривожним. Узагалі вся ця розмова здавалася йому тривожною.

– Ну, у разі чого ти знаєш, де я, – сказав Алан.

– Та знаю, знаю! – вигукнув Кітон і рушив до дверей.

– І прошу тебе, Денфорте… не забувай про місце для інвалідів.

– Та пішли ви нахуй зі своїм місцем і інвалідами! – гаркнув Кітон і затраснув за собою двері.

Алан сидів за столом і довго свердлив поглядом зачинені двері, а стурбований вираз не сходив з його обличчя. Тоді він обійшов стіл, підняв зіжмаканий поліетиленовий циліндр, що лежав на підлозі, кинув його у відро для сміття й підійшов до дверей, щоб запросити всередину Пароплавчика Віллі.

– Містер Кітон такий сумний, здається, – сказав Роуз.

Він обережно примостився в кріслі, яке щойно звільнив перший виборний, з відразою розглядаючи кінчик сигари, що лежав у попільниці, після чого обережно поклав білу Біблію собі на сухорляві коліна.

– Наступного місяця багато зустрічей стосовно закупівель, щось таке, – невиразно пояснив Алан. – Це, напевно, сильний стрес для виборних.

– Так, – погодився преподобний Роуз. – Бо ж І-ісус сказав нам: «Отож віддавайте кесареве кесарю, а Боже – Богові».

– Ага, – зітхнув Алан. Раптом йому самому захотілося цигарку, щось на кшталт «лакі» чи «пелл-мелл», по вінця заповнену смолою й нікотином. – Що ж я вам сьогодні можу віддати, пре… преподобний Роузе? – Він перелякався, коли усвідомив, що щойно був максимально близько до того, щоб звернутися до чоловіка «преподобний Віллі».

Роуз зняв круглі окуляри без оправи, протер їх і знову почепив на ніс, ховаючи дві невеликі червоні плямки на переніссі. Чорне волосся, приліплене до голови якимсь зіллям, запах якого Алан відчував, та не міг розпізнати, блищало під проміннями флуоресцентної лампи з решіткою на стелі.

– Справа стосується мерзоти, яку отець Джон Бріґгем чомусь називає «Нічкою казино», – зрештою оголосив преподобний Роуз. – Якщо пам’ятаєте, шерифе Пенґборн, я приходив до вас невдовзі після того, як уперше почув цю страшну ідею, з вимогою, щоб ви відмовилися давати дозвіл на таку поді-ію в ім’я благопристойності.

– Преподобний Роузе, якщо ви пам’ятаєте…

Роуз владно підніс одну руку, а іншою поліз у кишеню піджака. Дістав звідти брошуру завбільшки ледь не з цілу книжку. То була, як побачив Алан із завмерлим серцем (хоча й без особливого подиву), скорочена версія Кодексу законів штату Мейн.

– І от я приходжу знову, – дзвінким тоном проголосив преподобний Роуз, – із вимогою заборонити цю подію не лише в ім’я благопристойності, а в ім’я закону!

– Преподобний Роузе…

– Ось розділ 24, підрозділ 9, другий абзац Кодексу законів штату Мейн, – перервав його преподобний Роуз. Щоки в нього палали червінню, і Алан усвідомив, що єдине, чого він досягнув за останні кілька хвилин, – це поміняв одного божевільного на іншого. – Уривок, у якому вка-азано, – читав преподобний Віллі, голос якого переростав у проповідницький спів, такий знайомий його здебільшого захопленій парафії: – «Ігри, виграш у яких залежить від випадковості, прописані в розділі 23 цього Ко-одексу, у яких ставки у грошовій формі вважаються однією з умов, визначаються як незаконні». – Він захрьопнув Кодекс і подивився на Алана. Очі в нього горіли. – Визначаються як не-езаконні! – вереснув він.

Алан відчув потяг викинути руки в повітря й закричати: «Сла-ава Го-осподу, алилуя!» Коли минулося, він заговорив:

– Я знаю про ті частини Кодексу, що стосуються азартних ігор, преподобний Роузе. Я їх переглянув після того, як ви минулого разу до мене приходили, і показав Альбертові Мартіну, який виконує багато юридичної роботи для міста. Його думка така, що розділ 23 не стосується таких речей, як «Нічка казино». – Він замовк, тоді додав: – І мушу вам сказати, що це також і моя думка.

– Це неможливо! – виплюнув Роуз. – Вони хочуть обернути Божий дім на картярське лігво, а ви мені кажете, що це законно?

– Це настільки ж законно, як і бінґо, яке проходить у залі «Доньок Ізабелли» з 1931-го.

– Це-е вам не бінґо! Це-е рулетка! Там гратимуть у карти на гроші! Там будуть, – голос преподобного Роуза затремтів, – ко-ості!

Алан спинив руки, що силкувалися скластися в іще одну птаху, і цього разу навіть сплів їх докупи на підставці.

– Я попросив Альберта написати запит Джиму Тірні, головному прокуророві штату. Відповідь була та сама. Вибачте, преподобний Роузе. Знаю, що це вас ображає. От я, наприклад, не люблю дітей на скейтбордах. Я б заборонив ті штуки, якби міг, але ж не можу. Іноді в демократії ми мусимо миритися з деякими речами, яких не схвалюємо.

– Але це ж азартні ігри! – заверещав преподобний Роуз, у голосі якого вчувалися справжні муки. – Це ігри на гроші! Як це може бути законним, якщо Кодекс чітко вказує…

– Судячи з того, як вони це організовують,