Необхідні речі - Стівен Кінг

До поліетиленового пакета на одязі було прикріплено записку: «Слухай, Барні. Ти мені винен 5,25. Цього разу мене не намахуй, бо станеш сумнішим і мудрішим ще до того, як сонце зайде». І підпис: «Клат».

Навіть це письмове привітання не зіпсувало йому настрою. Шила Бріґгем була єдиною людиною в шерифській управі Касл-Рока, яка вважала, що Норріс ніби з «Твін-Пікс» (Норріс же припускав, що вона єдина в департаменті – окрім нього самого тобто, – хто взагалі дивиться той серіал). Інші поліцейські – Джон Лапойнт, Сіт Томас, Енді Клаттербак – називали його Барні, як персонажа Дона Ноттса в старому «Шоу Енді Ґріффіта». Іноді це його дратувало, та не сьогодні. Чотири дні денної зміни, тоді три вихідні. Цілий шовковий тиждень розпростерся перед ним. Іноді життя може бути розкішним.

Він дістав п’ятірку й один долар з гаманця і поклав на стіл Клата. «Слухай, Клате, знайди собі якесь хобі», – нашкрябав він ззаду на формі для звіту, упевнено підписав своїм іменем і залишив цидулку біля грошей. Тоді зняв поліетилен з уніформи й поніс у чоловічу роздягалку. Переодягаючись, він насвистував, а тоді, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, схвально кивнув бровами. Господи, ну він же просто як нова копійка. На сто відсотків нова копійка. Грішникам Касл-Рока краще, до дідькової матері, бути сьогодні напоготові, інакше…

У дзеркалі він помітив якийсь рух позаду себе, та не встиг і голову повернути, як його схопили, обернули й вгатили об кахлі біля пісуарів. Голова лупнулася об стіну, кашкет злетів, а тоді він побачив перед собою кругле розпашіле обличчя Денфорта Кітона.

– Ти ким себе, блядь, уявив, Ріджвік? – запитав він.

Норріс зовсім забув про штраф, який учора запхав під двірник лобового скла Кітонового «кадиллака». Тепер згадав.

– Відпусти! – Він намагався вимовити це обурливо, але голос, що почувся, походив радше на писк. Відчув, як палають щоки. Завжди, коли він злився чи лякався – а зараз і те, й те, – то червонів, як дівчинка.

Кітон, на п’ять дюймів вищий і на сотню фунтів важчий, різко й коротко струснув полісмена, але після цього відпустив. Він дістав з кишені штраф і підніс його Норрісові до носа.

– Це ж твоє прізвище на цій херні сраній? – вимогливо запитав він, ніби Норріс це вже заперечив.

Норріс Ріджвік чудово знав, що це його підпис, хоч і схований під гумовою печаткою, але розбірливий, і що цю штрафну квитанцію він видер зі свого блокнота.

– Ти припаркувався на місці для каліки, – промовив він, відступаючи від стіни й потираючи потилицю. Гадство, там сто відсотків ґуля виросте (а Бастер ще й до всирачки налякав його, це не заперечиш). Коли первинне здивування вщухло, почав наростати гнів.

– На чому?

– На місці для людей з інвалідністю! – гаркнув Норріс. «І мало того, сам Алан наказав мені виписати той штраф!» – збирався продовжити він, але не став. Навіщо дарувати цій жирній свинюці задоволення від того, що переводиш стрілки? – Тобі вже про це не раз говорили, Ба… Денфорте, сам знаєш.

– Як ти мене назвав? – зловісно запитав Денфорт Кітон. По щоках і щелепі йому розросталися червоні плямки розміром із центифолії.

– Це дійсний штраф, – продовжив Норріс, ігноруючи останню репліку, – і, як на мене, його краще заплатити. Тобі пощастило, що я не штрафую тебе ще й за напад на поліцейського!

Денфорт розсміявся. Звук глухо відбивався від стін.

– Я тут ніякого поліцейського не бачу, – сказав він. – Лише худий шматок гімна в упаковці від в’яленої яловичини.

Норріс зігнувся й узяв кашкет. Нутрощі скрутило в клубок страху – Денфорт Кітон, ворог, якого й ворогові не побажаєш, – а гнів переріс у лють. Руки тремтіли. Проте він відвів секунду, щоб рівно посадити кашкет на голову.

– Можеш перетерти це з Аланом, якщо хочеш…

– Ні, я з тобою це перетру!

– …але мені ця розмова вже набридла. Заплатити потрібно протягом тридцяти днів, Денфорте, інакше тебе доведеться забрати. – Норріс випрямився до своїх повних п’яти футів і шести дюймів[33] і додав: – Де тебе шукати, ми знаємо.

Він рушив геть. Кітон, обличчя якого скидалося на захід сонця в зоні ядерного вибуху, ступив уперед, щоб перекрити йому шлях. Норріс спинився й підняв на нього палець.

– Зачепиш мене, і я тебе в камеру кину, Бастере. Не жартую.

– Так, з мене досить, – промовив Кітон дивним невиразним голосом. – Досить. Тебе звільнено. Скидай уніформу й починай шукати нову ро…

– Ні, – озвався позаду них голос, і обоє обернулися.

У дверях чоловічого туалету стояв Алан Пенґборн.

Кітон стиснув руки в пухкі білі кулаки.

– Не лізь у це.

Алан увійшов, двері позаду нього повільно зачинилися з тихим свистом.

– Ні, – повторив він. – Це я сказав Норрісові виписати той штраф. Ще я йому сказав, що сам скасую його перед нарадою щодо закупівель. Дене, це ж штраф на п’ять доларів. Якого хера з тобою діється?

Голос в Алана був збаламучений. Він почувався збаламучено. Бастер ніколи не був приємним чоловіком, навіть у кращі часи, але такий вибух – занадто навіть для нього. Від кінця літа чоловік здавався якимсь потріпаним і вічно на межі (Алан чув далекий рев його голосу, коли виборні проводили засідання комітету), а в очі йому поселився якийсь загнаний погляд. Він на мить задумався, чи Кітон, бува, не хворий, і вирішив, що подумає про це пізніше. Він і без того в гиденькій ситуації.

– Нічого зі мною не діється, – люто процідив Кітон і пригладив назад волосся. Норріс із задоволенням відзначив, що руки в того також тремтять. – З мене просто досить, мене дістали всі ці зарозумілі мудаки, як оцей… Я намагаюся зробити для міста якнайбільше… бля, та я багато чого вже зробив для цього міста… і мене замахало постійне переслідування… – На мить він спинився, ковтнув товстим борлаком й вибухнув: – Він мене Бастером назвав! Ти знаєш, як я на таке реагую!

– Він перепросить, – спокійно промовив Алан. – Правда, Норрісе?

– Не знаю, чи вдасться, – відповів Норріс. Голос тремтів, нутрощі викручувало, але гнів ще не вщух. – Я знаю, що це йому не подобається, але річ у тім, що він на мене зненацька наскочив. Я стояв, дивився в дзеркало чи рівно краватка лежить, коли він мене схопив і кинув об стіну. Я нормально так головою бахнувся. Блін, Алане, я навіть не думав, що говорю.

Алан перевів погляд на Кітона.

– Це правда?

Кітон опустив очі.

– Я був злий, – пояснив він.

Алан припустив, що для чоловіка його штибу це найближче до спонтанного й непрямого вибачення. Він знову глянув на Норріса, щоб перевірити, чи поліцейський це зрозумів. Здавалося, так. Добре. Один широкий крок до гасіння цієї маленької