Борва мечів - Джордж Мартін
Було б Давосові тоді нічого не робити — і за якусь хвилину він зустрівся б зі своїми синами, ліг на спочинок у прохолодний зелений намул на дні затоки, нагодував риб власною плоттю. Але не судилося. Натомість він вдихнув якомога більше повітря й пірнув, шалено збурюючи воду ногами, щоб потрапити на дно річки. Єдина його надія полягала у тому, щоб проминути ланцюг, палаючі кораблі та шал-вогонь під водою і спробувати виплисти у безпечну затоку. Плавав Давос добряче і, на щастя, не мав на собі залізної броні — навіть шолома загубив, коли втратив «Чорну Бету».
Прорізаючи зелений морок своїм тілом, наче ножем, він бачив, як інші вояки борються за життя, потопаючи під вагою панцирів і кольчуг. Давос плив повз них, колотив ногами з останніх сил, що в нього лишилися, віддавався на милість потокові й чіплявся за надію на порятунок. Він поринав дедалі глибше та глибше; очі заливала вода, з кожним помахом рук ставало важче стримувати подих. Він згадав, як побачив дно, м’яке та тьмяне, як із вуст його вивільнився струмінь бульбашок. Щось торкнулося його ноги… може, риба чи підводний корч, а може, й потопленик — цього він уже не розбирав.
Повітря закінчувалося, але випірнути і вдихнути Давос боявся. Чи переплив він уже повз ланцюг, чи вирвався з річки до затоки? Якщо він випірне просто під кораблем, то захлинеться, а якщо серед плавучої латки шал-вогню, то перший подих спалить йому легені на попіл. Давос вивернувся під водою і зиркнув угору, але побачив лише зелену темряву, а тоді крутнувся надто рвучко і перестав розрізняти, де верх, а де низ. Накотив шалений переляк; руки заходилися безладно гамселити по дну річки, здійняли хмару грязюки, яка засліпила очі. Щомиті у грудях тиснуло дедалі болючіше. Він хапав воду зсудомленими пальцями, хвицяв ногами, штовхався, крутився, подумки волаючи про повітря… знову бив ногами, загублений серед річкового мороку, аж доки не втратив останню силу. Вуста самі собою розтулилися для крику, до рота ринула вода зі смаком солі, й Давос Лукомор зрозумів, що потопає.
Наступне, що він пам’ятав, було сонце високо у небі. Він лежав на кам’яному березі під шпилем голого каменю, а навколо тяглася порожня затока. Поруч лежали зламана щогла, спалене вітрило та набухлий мрець. Щогла, мрець і вітрило зникли з наступним припливом, лишивши Давоса самого на скелі серед списів морського царя.
За довгі роки перемитницького ремесла він вивчив води навколо Король-Берега краще, ніж будь-яку домівку, що мав на суходолі. Тому знав напевне, що цей острівець — крихітна крапка на мапі у такому місці, до якого чесні мореплавці не надто прагнуть потрапити, чи радше сказати, тримаються осторонь… хоча сам Давос бував у цих краях раз чи два, коли перемитничав і бажав лишитися непоміченим. «Коли мене тут знайдуть мертвим… якщо знайдуть… то може, назвуть цю скелю на мою честь. Буде зватися ‘Цибульна скеля’ чи то пак ‘Цибуля-на-Скелі’. Тут і буде мені родова могила, а дітям моїм — шляхетський спадок.»
Нічого кращого він, мабуть, не заслужив. Септони вчили, що Батько захищає своїх дітей. Але Давос повів своїх хлопчиків просто у вогонь. Тепер Дал не подарує своїй дружині дитину, про яку вони ревно молилися, а за Алардом скоро плакатимуть дівчина у Старограді, дівчина у Король-Березі та дівчина у Браавосі. Матос не здійснить давню свою мрію — капітанити на власному кораблі, а Марік не стане лицарем.
«Як я можу жити, коли вони всі мертві? Загинуло стільки хоробрих лицарів та могутніх вельмож — гідніших за мене, з високих і давніх родів. Повзи до своєї печери, Давосе. Повзи туди, скрутися малим клубком, і хай корабель іде собі мимо, а тебе більше ніхто не турбує. Засинай на кам’яній подушці, віддай свої очі мартинам, а м’ясо — крабам. Ти їх поїв достатньо, час повернути борг і нагодувати їх собою. Ховайся, перемитнику. Ховайся і помирай собі тихо.»
Вітрило наближалося. Ще кілька хвилин — і корабель пройде мимо, а Давос матиме змогу померти з миром.
Рука його сягнула до горла, спробувала намацати шкіряний мішечок, який він завжди носив на шиї. Всередині мішечка зберігалися кісточки чотирьох пальців, які Давосові вкоротив король того дня, коли висвятив його в лицарі. «Моє щастя.» Куці пальці забігали грудьми, але нічого не знайшли. Мішечок зник, а з ним і кісточки. Станіс ніколи не розумів, навіщо Давос їх зберігав.
— Щоб нагадували про правий суд мого короля, — прошепотів він потрісканими вустами.
І ось їх немає. «Вогонь забрав моє щастя разом із синами.» У його снах річка досі палала, на воді танцювали чудовиська з полум’яними батогами у руках, а люди, які втрапили під ті батоги, чорніли і згоряли.
— Змилосердься, Мати, — молився Давос. — Порятуй нас, добра Мати, порятуй нас усіх. Мого щастя більше немає зі мною, а разом і моїх синів.
Він дав волю сльозам, і солоний водоспад ринув щоками.
— Все забрав вогонь… вогонь…
Може, то вітер шурхнув на камені, а може, морська хвиля на березі, але в ту мить Давос Лукомор почув відповідь.
— Ти накликав вогонь, — прошепотіла Мати голосом слабким, наче шурхіт хвиль у морській мушлі, сумним і лагідним. — Ти спалив нас… спалив нас… с-с-с-с-с-спалив нас-с-с-с-с-с…
— Це вона! — скричав Давос. — Мати милосердна, не залишай! Це вона спалила тебе — червона жінка, Мелісандра, це вона!
Він неначе бачив її перед собою: обличчя, що обрисами скидалося на серце, червоні очі, довге мідне волосся, червоні шати — вихори шовку та єдвабу, що зміїлися від її рухів, наче полум’я. Вона прибула з Асшаю на сході, з’явилася на Дракон-Камені, схилила до чужого бога королеву Селису з королевиними людьми, а тоді й самого короля Станіса Баратеона. Він навіть змінив одвічний прапор свого роду на вогняне серце Ра-Гльора, Господа Світла, Бога Полум’я і Тіні. На заклик Мелісандри король Станіс наказав витягти Седмицю з септу Дракон-Каменя і спалити перед замковою брамою. А пізніше так само спалив божегай у Штормоламі, не пожалівши і серце-дерево — велетенський білий оберіг,
