Буря Мечів - Джордж Мартін

На краю рядком стояло з дюжину глечиків з оливою. Пип пробігся вздовж ряду зі смолоскипом, підпалюючи їх. За ним біг Оуен Одоробало, один по одному скидаючи глечики вниз. Огорнені язиками світло-жовтого полум’я, ті полетіли на землю. Коли зник останній, Грен вибив клин з барила смоли й також з гуркотом перекотив його через край. Звуки внизу перетворилися на крики й зойки — солодку музику для вух братів.

Та барабани гуркотіли й далі, метавки здригались і гупали, і ніч прошивав виск волинок, наче пронизлива пісня дивних птахів. Септон Селадор теж заспівав тремтливим і хрипким од вина голосом.

Матір добра, Матір мила,

Молимо тебе в ці дні:

Зупини мечі та стріли,

Од війни вря...

На нього накинувся Донал Ной.

— Хтось мені тут зупинить свій меч, і його зморшкувата срака полетить зі Стіни вниз... починаючи з вас, септоне. Лучники! Є в нас кляті лучники?

— Тут,— озвався Шовк.

— І тут,— підхопив Маллі.— Та як мені шукати ціль? Темно, як у свині в череві. Де ворог?

Ной тицьнув на північ.

— Ви спустите достатньо стріл — може, когось і поцілите. Принаймні налякаєте,— він озирнув коло освітлених полум’ям облич.— Мені потрібно двоє лучників і двоє списників, щоб допомогли тримати тунель, якщо дикуни зламають браму.

Наперед ступило більш як десять вояків, і коваль обрав чотирьох.

— Джоне, ти головний на Стіні, поки я не повернуся.

На мить Джонові здалося, що він недочув. Ной лишає йому командування?

— Мілорде?

— Лорд? Я коваль! І я сказав: Стіна в твоїх руках.

«Серед нас є люди старші,— хотілося заперечити Джонові,— кращі. Я ж зелений, як трава влітку. Я поранений, і мене звинувачують у дезертирстві». У нього пересохло в роті.

— Ага,— вичавив він.

Згодом йому здавалося, що ця ніч минула мов уві сні. Пліч-о-пліч з солом’яними солдатами, стискаючи в руках довгі луки й арбалети, лучники випускали сотні стріл в людей, яких зовсім не бачили. Час від часу у відповідь прилітала дикунська стріла. Джон послав людей до менших катапульт, і тоді повітря наповнилося камінням завбільшки з кулак велета, але темрява проковтнула його, як людина може проковтнути жменю горіхів. У мороці ревіли мамонти, перегукувалися дивні голоси дивнішими мовами, а септон Селадор молився таким гучним і п’яним голосом за прихід світанку, що Джон і сам відчував спокусу штурхнути його через край. Під ногами в них помирав один мамонт, а другий, охоплений полум’ям, чкурнув у ліс, дорогою топчучи і людей, і дерева. Налітав холоднючий вітер. Гоб на ланцюзі піднімав нагору кухлі гарячої цибулевої юшки, й Оуен з Клайдасом напоювали нею лучників просто на позиціях, поміж пострілами. Серед них з арбалетом стала й Зі. Кілька годин метання глечиків щось зрушили в правій метавці, і в неї з гуркотом відірвалася противага, раптово й катастрофічно, з тріском звернувши важіль убік. Ліва метавка досі працювала, але дикуни швидко навчилися уникати того місця, куди приземлялися снаряди.

«У нас би мало бути двадцять метавок, а не дві, на санях і поворотних столах, щоб ми могли їх пересувати». Даремно зараз було про це мріяти. Так само можна мріяти про додаткову тисячу вояків, або ж про дракона — а краще трьох.

Донал Ной не повертався, не повертався й ніхто з тих, хто пішов з ним захищати чорний холодний тунель. «Стіна в моїх руках»,— нагадував собі Джон, коли відчував, як його полишають сили. Він стріляв з лука, пальці вже заціпеніли, не слухалися. Його знов лихоманило, і нога нестримно тремтіла, прошиваючи тіло болем, наче розжареним до білого ножем. «Ще одна стріла, і відпочину,— казав собі Джон уже вп’ятдесяте.— Ще одна». Щоразу як у нього порожнів сагайдак, один з сиріт-кротівчан приносив йому новий. «Ще один сагайдак, і все. До світанку вже недалечко».

Коли ж прийшов ранок, вони не зразу це зрозуміли. Світ і досі був темний, але чорнота почала сіріти, й у мороці почали проступати обриси. Джон опустив лук, задивившись на скупчення важких хмар, що затягнули небо на сході. За ними проглядалося сяйво,— а може, йому це просто снилося? Він вставив чергову стрілу.

І тут прорвалося сонце на сході, націливши на поле бою бліді списи світла. Джон аж затамував подих, угледівши півмилі зачищеної від дерев землі від Стіни ген до узлісся. За півночі брати перетворили її на пустелю з почорнілою травою, киплячою смолою, битим камінням і трупом. Туша обгорілого мамонта вже привабила ворон. На землі валялися й мертві велети, а за ними...

Поряд з Джоном хтось застогнав, і долинув голос септона Селадора:

— Мати милостива, ох! Ох-ох-ох, Мати милостива!

Попід деревами зібралися всі дикуни на світі: нальотчики й велети, варги й шкуроміни, горяни й моряки, людожери з крижаних річок, печерники з фарбованими обличчями, собачі колісниці з Замерзлого узбережжя, рогоногі з твердими як дублена шкіра підошвами,— всі ці дивні дикі народи, яких зібрав Манс, аби нарешті пробити Стіну. «Це не ваша земля,— кортіло закричати до них Джонові.— Тут вам не місце. Забирайтеся!» Та у відповідь йому причувся регіт Тормунда Велетозгуба. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»,— сказала б на це Ігритта. Джон стиснув і розтиснув пальці на робочій руці, звичній до меча, хоча й розумів, що до меча тут не дійде.

Його кидало то в пал, то в холод, і довгий лук раптово зробився неймовірно тяжким. Бій з магнаром — то було ніщо, зненацька збагнув він, і нічний бій — теж ніщо, таке собі промацування: кинджал у темряві, спроба заскочити їх зненацька. А справжня битва тільки починається.

— Не знав я, що їх буде так багато,— сказав Шовк.

Джон знав. Він їх уже бачив, тільки не так, як зараз, коли вони вишикувались у бойові порядки. На марші дикунська валка розтягнулася на багато льє, як довжелезний черв’як, побачити її всю одразу було неможливо. А от зараз...

— Наступають,— зронив хтось хрипко.

В центрі дикунської шереги їхали мамонти, бачив Джон, сотня чи й більше мамонтів, везучи на спинах велетів з обушками й кам’яними сокирами. Біля них бігли