Буря Мечів - Джордж Мартін

Іноді дорогою вони бачили інших людей — селян у полях, свинопасів зі свинями, молочарку з коровою, зброєносця, що доправляв якесь повідомлення поритою коліями дорогою. Заговорювати до них Арії зовсім не хотілося. Так наче жили вони в якомусь далекому краю і розмовляли якоюсь дивною чужинською мовою; їм немає діла до неї, а їй — до них.

Крім того, потрапляти на очі було небезпечно. Час до часу звивистими сільськими шляхами проїздили кавалькади з вежами-близнючками Фреїв на прапорах. «Полюють на поодиноких північан,— пояснив Гончак, пропускаючи одних таких вершників.— Щойно чуєш тупіт копит — схиляй голову: навряд чи це друг їде».

Одного дня в земляній норі, попід корінням поваленого дуба, натрапили на ще одного мандрівника, який вижив у Близнючках. На гербі в нього на грудях танцювала рожева панна у вирі шовку; чоловік розповів, що він з вояків сера Марка Пайпера: лучник, тільки лук свій загубив. Ліве плече в тому місці, де приєднується рука, було все вивернуте й набрякле; це від удару булавою, пояснив він: булава проломила плече і вдавила кольчугу глибоко в м’ясо. «І зробив це північанин,— плакав чоловік.— Із закривавленим чоловіком на гербі, і коли він побачив мій герб, то ще пожартував: червоний чоловік і рожева дівка, може, їм варто зійтися. Я випив за його лорда Болтона, а він випив за сера Марка, а потім ми разом випили за лорда Едмура й леді Рослій і за короля на Півночі. А тоді він убив мене». Плече в нього просто роздулося, й увесь лівий бік був у крові та гною. І смердів. «Він тхне, як труп». Чоловік попросив у них вина.

— Було б у мене вино, я б його сам випив,— сказав до нього Гончак.— Можу тобі води дати й зробити останню послугу.

Лучник подивився на нього довгим поглядом і нарешті мовив:

— Ти — пес Джофрі.

— Тепер я пес, який бігає сам по собі. То будеш воду?

— Ага,— ковтнув чоловік.— І послугу. Будь ласка.

Не так давно вони проїхали невеличкий ставок. Сандор дав Арії свій шолом, велівши наповнити його, тож вона подибала назад до води. Під носаками черевиків хлюпало болото. За відро правила собача голова. Вода виливалася крізь прорізи для очей, але на дні шолома лишалося чимало.

Коли дівчинка повернулася, лучник підвів голову, й Арія вилила воду йому в рот. Він ковтав швидше, ніж вона лила, а що проливалося мимо, стікало по щоках на бакенбарди, склеєні засохлою кров’ю, і скоро з його бороди почали скрапувати рожеві сльози. Коли вода закінчилася, чоловік, стискаючи шолом, облизав крицю.

— Добре,— сказав він.— Шкода, що не вино. Я хотів вина.

— Я теж.

Гончак майже ніжно застромив чингал чоловікові в груди, налягаючи всім тілом, пробиваючи кінчиком леза сюрко, кольчугу й м’яку підбивку спіднизу. Нарешті витягнувши клинок і обтерши його об мертвого, Гончак поглянув на Арію.

— Ось тут серце, дівчинко. Так треба вбивати людину.

«Це один зі способів».

— Ми його поховаємо?

— Навіщо? — сказав Сандор.— Йому вже байдуже, а в нас лопати немає. Лиши його вовкам і диким собакам. Твоїм і моїм братам,— він кинув на неї важкий погляд.— Але спершу ми його пограбуємо.

В гаманці лучника знайшлося два срібні олені й майже тридцять мідяків. На руків’ї кинджала красувався гарний рожевий камінець. Гончак зважив клинок у руці, тоді шпурнув його Арії. Вона зловила його за руків’я, застромила за пояс — і тепер почувалася трохи краще. Це не Голка, але все-таки криця. В мертвого був ще сагайдак зі стрілами, та кому потрібні стріли без лука? Черевики виявилися завеликі на Арію і замалі на Гончака, тож і їх залишили. Арія ще взяла шолом-капелюх, хоч він і падав їй майже на ніс і доводилося його поправляти, щоб бачити.

— У нього, мабуть, і кінь був, бо як би він інакше втік? — зронив Кліган, роззираючись.— Але, бачу, далеченько він відбіг. Хто його знає, скільки цей тут пролежав.

На той час, коли заїхали в передгір’я Місячних гір, дощі майже припинилися. Арія бачила над головою сонце, місяць і зорі, і їй здавалося, що прямують вони з Гончаком на схід.

— Куди ми їдемо? — знову запитала вона.

Цього разу Гончак зволив відповісти.

— У тебе тітка в Гнізді. Може, захоче дати викуп за твій кощавий зад, правда, хіба що боги знають навіщо. Тільки-но виїдемо на високий гостинець, там уже пряма дорога до Кривавої брами.

Тітка Лайса. Думка про неї не заповнила порожнечі. Арії хотілося маму, а не мамину сестру. Материну сестру вона знала не краще, ніж двоюрідного діда Чорнопструга. «Треба було все-таки зайти в замок». Вони ж не знають напевне, що матір загинула, що Роб загинув. Не бачили ж на власні очі, як вони помирали. Може, лорд Фрей просто взяв їх у заручники. Може, вони сидять у ланцюгах у підземеллі, а може, Фреї везуть їх на Королівський Причал, де їм Джофрі голови відрубає. Вони з Гончаком цього не знають.

— Нам треба повернутися,— зненацька вирішила Арія.— Повернутись у Близнючки і забрати маму. Вона не могла померти. Ми повинні їй допомогти.

— Я гадав, то в тебе в сестри тільки голова піснями забита,— прогарчав Гончак.— Фреї могли взяти твою матір у заручники заради викупу, це правда. Але ж, сьоме пекло, самому мені в житті не вдасться в біса витягнути її звідти!

— Не самому. Я теж поїду.

Він так пирхнув, що це можна було сприйняти за смішок.

— Оце старий зо страху обісцеться.

— Та ви просто померти боїтеся! — презирливо кинула Арія.

Тут Кліган по-справжньому засміявся.

— Смерть не лякає мене. Тільки вогонь. А тепер тихо, бо я тобі язика сам втну — позбавлю німотних сестер клопоту. Нас чекає Видол.

Арія не вірила, що він і справді їй язика втне: він каже так само, як колись Каправий лякав її, що поб’є до крові. Але випробовувати його вона не збиралася. Сандор Кліган не Каправий. Каправий не рубав людей надвоє і не лупив бардою. Навіть плазом.

Уночі вона лягла спати, думаючи про матір і міркуючи: може, варто зарізати Гончака уві сні