Борва мечів - Джордж Мартін
Але думати про те зараз було невчасно. Вона мала ще звоювати місто. Мрії про цілунки та ясні блакитні очі якогось там сердюка не допоможуть їй зламати мури Меєрину. «Я — кров дракона» — нагадала собі Дані. Думки її кружляли одним і тим самим колом, наче пацюк, що ганяється за власним хвостом. Раптом їй стало несила терпіти навколо себе стінки шатра. «Хочу відчути вітер на обличчі, хочу вдихнути пахощі моря.»
— Місандеє! — покликала вона. — Хай мені засідлають срібну. І твою теж накажи засідлати.
Маленька писарка вклонилася.
— Як накажуть ваша милість. Покликати ваших кревноїзників для охорони?
— Ми візьмемо Арстана. Не хочу залишати табір.
Серед своїх дітей вона не мала ворогів, а старий зброєносець не плескатиме язиком стільки, як Бельвас, і не кидатиме таких поглядів, як Дааріо.
Гайок спалених олив, у якому розташувалося її шатро, ріс на березі моря, між дотракійським табором та становиськом Неблазних. Коли засідлали коней, Дані з супроводом рушила уздовж берега, подалі від міста, проте не могла не відчувати спиною, як воно з неї глузує. Озирнувшись за плече, вона побачила місто у всій його величі, з блиском полуденного сонця на спижевій гарпії нагорі Великої Піраміди. Усередині Меєрину гендлярі людьми скоро всядуться зручненько в облямованих токарах до обіду з ягнят і оливок, ненароджених цуценят, запечених у меді вовчків та інших вишуканих страв. А за його мурами її діти гибітимуть з голоду. Раптовий гнів охопив її. «Я подолаю ваші мури і сплюндрую вашу силу!» — присягнулася вона подумки.
Проминаючи кілки та рівчаки, що оточували табір євнухів, Дані почула Сірого Хробака та його сотників — вони вчинили одному відділові свого війська вишкіл зі щитами, тесаками та важкими списами. Інший відділ саме купався у морі, вдягнений лише у білі лляні пов’язки на стегнах. Вона давно помітила, які охайні та чисті були усі Неблазні. Деякі з її сердюків смерділи так, наче не милися і не міняли одяг із того дня, коли її батько втратив Залізний Престол. Але євнухи влаштовували собі купіль щовечора, навіть якщо цілий день крокували шляхом. Коли не було вдосталь води, вони за дотракійським звичаєм вичищували тіло піском.
Коли Дані проминала їх, Неблазні ставали на коліно і підносили стиснені кулаки до грудей. Вона відповідала на вітання. Починався приплив, прибій вихорився піною під ногами срібної. Дані бачила свої кораблі далі у морі; найближчим гойдався на хвилях «Балеріон» — великий коч зі згорнутими вітрилами, колись відомий як «Садулеон». За ними на воді виднілися галери «Мераксес» та «Вхагар» — колишні «Гострий язик» та «Літнє сонце». Насправді то були кораблі магістрата Іліріо, а зовсім не її — та все ж вона дала їм нові імена, жодної миті не вагаючись. Імена драконів, і не лише їх — адже Балеріон, Мераксес і Вхагар були богами старої Валірії ще перед Лихом, що її спіткало.
На південь від упорядкованої царини палісадів, перекопів, послуху та чистоти розкинувся табір її відпущенців — незрівнянно галасливіший та безладніший. Дані озброїла колишніх невільників, як тільки змогла, зброєю з Астапору та Юнкаю, а пан Джораг зібрав чоловіків, спроможних до бою, у чотири великі загони, але жодних слідів вишколу вона тут не побачила. Її почет проминув вогнище, складене з плавнику, де сотня людей смажила кінську тушу. М’ясо пахкотіло навсібіч, сало капотіло у вогонь, кухарчуки повертали рожен; Дані спохмурніла і замислилася.
Позаду їхніх коней бігли діти, підстрибуючи та заливаючись сміхом. Тут її не вітали коротким помахом руки, як воїни, а галасували з усіх боків безліччю різних мов. Деякі відпущенці зверталися до неї «Мати», інші благали про милість або милостиню. Хтось молився до чужих богів, аби ті її благословили, а хтось прохав її благословити їх самих. Вона усміхалася, крутилася направо і наліво, торкалася простягнутих до неї рук, дозволяла тим, хто ставав на коліна, доторкнутися до її стремена чи ноги. Багато відпущенців вважали, що її доторк несе щастя. «Якщо це дарує їм мужність, хай мацають» — подумала вона. — «Попереду на всіх чекають тяжкі випробування…»
Дані зупинилася побалакати з вагітною жінкою, що прохала Матір Драконів дати ім’я її дитині. Раптом хтось сягнув до неї та міцно ухопив за лівий зап’ясток. Обернувшись, вона побачила високого чоловіка у подертих лахах, з голеною головою та засмаглим до чорноти обличчям.
— Гей, що це ви… — почала була вона, та не встигла доказати — чоловік зісмикнув її з сідла на землю. Удар вибив їй повітря з грудей; срібна заіржала і сахнулася. Напівпритомна Дані перекотилася на бік і підперлася ліктем, аби підвестися…
…і побачила клинок меча.
— Осьо вона, зрадлива свиня, — мовив він. — А я знав, що одного дня ти нагодишся, щоб тобі тут ноги цілували.
Голову він мав лису, наче диня, ніс — червоний та облуплений, але Дані відразу впізнала і голос, і світло-зелені очі.
— Почну з цицьок — різатиму їх по одній.
Десь далеко, мов у тумані, Дані почула, як Місандея волає про допомогу. Наперед ступив якийсь відпущенець, та не встиг і кроку зробити, як від удару заточився і впав на коліна, спливаючи кров’ю з обличчя. Меро витер меча об штани.
— Хто наступний?
— Я.
Арстан Білоборід скочив з коня додолу і став над нею, склавши руки на костурі з твердого дерева. Солоний вітер потроху ворушив його сніжно-біле волосся.
— Дідугане, — мовив Меро, — дибай звідси, поки я твою ковіньку не запхав тобі…
Старий смикнув одним кінцем костура, щоб обдурити ворога, хутко забрав його назад і хльоснув іншим так швидко, що Дані не повірила очам. Велетів Байстрюк запнувся і ступив назад у морський прибій, випльовуючи кров та вибиті зуби з розтрощеного рота. Білоборід загородив Дані собою; Меро миттю сікнув його клинком у обличчя, але старий ухилився спритно, наче кіт. Костур гупнув Меро по ребрах, змусивши захитатися. Арстан кинувся убік від нападника, розбризкуючи морську воду, відбив костуром широку дугу
