Борва мечів - Джордж Мартін

— Гарпія — боязка істота, — мовив Дааріо Нахаріс, коли побачив її. — Вона має жіноче серце та курячі лапи. Не диво, що її сини ховаються за мурами.

Але захисник міста не ховався. Він виїхав з брами, сяючи лускою з міді та гагату, верхи на білому бойовому огирі, вкритому смугастими рожево-білими ладрами у колір шовкової киреї, що струменіла з плечей звитяжця. Спис у нього в руці був у два сажні завдовжки, охоплений рожево-білим смугастим вихором, а волосся закручене у два великі баранячі роги і намащене блискучим покостом. Він ганяв туди-сюди перед мурами барвистої цегли, викликаючи поборника обложників на двобій.

Кревноїзники так запалилися у відповідь на його заклик, що трохи не побилися між собою. Але Дані сказала їм:

— Кров моєї крові, ваше місце — тут коло мене. Отой чоловік — лише надокучлива муха. Облиште його, скоро він сам утече.

Агго, Джохого та Рахаро були хоробрі воїни, але молоді й надто цінні, щоб ними розкидатися. Саме вони тримали докупи її халазар. До того ж вони були найкращими її розвідниками.

— Мудро, — зауважив пан Джораг, спостерігаючи з галявинки перед її шатром. — Хай той телепень ганяє та галасує, доки в нього коняка не закульгає. Нам від того нема шкоди.

— Шкода є, — заперечив Арстан Білоборід. — Війни, пане лицарю, виграються не самими лише мечами та списами. Разом у битві можуть зійтися два війська, однакові числом, та потім одне зламається і побіжить, а інше вистоїть і переможе. Оцей поборник роздмухує мужність у серцях своїх прихильників і сіє зерна сумніву в наших.

Пан Джораг пирхнув презирливо.

— А якщо наш поборник програє двобій, які тоді зерна поростуть у наших серцях?

— Той, хто лякається битви, не здобуває перемог, шляхетний лицарю.

— Про битву зараз не йдеться. Навіть якщо вбити того дурня, Меєрин не відчинить браму. То навіщо задарма піддавати небезпеці чиєсь життя?

— Не задарма, а задля честі й слави. Така моя думка.

— Годі вже, наслухалася!

Дані не бажала чути ще й їхні суперечки на додачу до інших негараздів, які обсіли її з усіх боків. Меєрин становив значно більшу небезпеку, ніж один рожево-білий галасливий задирака, і вона не могла собі дозволити довго на нього зважати. Її військо після Юнкаю складало більше як вісімдесят тисяч людей, та вояків серед них було заледве чверть. Решта… пан Джораг назвав їх «ротами з ногами», і скоро ті роти почнуть голодувати.

Великі Хазяї Меєрину відступили перед Даніною навалою, зібрали з ланів усе, що змогли, і спалили те, що не зібрали. Її військо на кожному кроці стрічала випалена рілля та отруєні колодязі. Але то було ще не найгірше. На кожному верстовому стовпі уздовж берегового шляху з Юнкаю работорговці наказали прибити цвяхами живу невільницьку дитину з випущеними назовні тельбухами та однією рукою, що вказувала на Меєрин. Дааріо Нахаріс, що очолював передовий полк, віддав був наказ, щоб дітей познімали, аби вберегти Даніни очі від видовища. Та вона заперечила, щойно дізналася.

— Я дивитимуся на них, — мовила вона. — Я побачу їх, усіх до одного. Я порахую їх, кожному гляну в обличчя і кожного запам’ятаю.

Коли вони прибули до Меєрину, що стояв на солоному узбережжі біля річки, рахунок сягнув сотні та ще шістдесяти трьох. «Я візьму це місто» — присягнулася Дані собі ще раз.

Рожево-білий звитяжець паплюжив обложників ще годину, кепкуючи з їхньої хоробрості, чоловічої сили, матерів, дружин та богів. Захисники Меєрину заохочували його з мурів міста.

— Його кличуть Ознак зо’Пахл, — розповів Бурий Бен Бросквин, прибувши на військову раду. Віднедавна він, обраний сердюками з їхніх власних лав, очолював «Других Синів». — Колись я служив охоронцем при його дядькові, ще коли не вступив до «Других Синів». Великі Хазяї — то збіговисько мерзотних хробаків. Жінки, щоправда, нічогенькі. Та спробуй на якусь не так подивитися, і тобі каюк. Знав я одного чолов’ягу, його звали Скарб. То цей Ознак вирізав йому печінку — твердив, що той образив честь шляхетної панни. Неборака, бач, зґвалтував її поглядом. Як це можна зґвалтувати дівку очима, га? Та його дядько — найбагатша людина в Меєрині, а батько очолює міську варту. От і я мусив тікати, наче полохливий пацюк, аби мені теж чогось не вирізали.

Вони дивилися, як Ознак зо’Пахл злазить з білого огиря, розв’язує шворки свого багатого вбрання, витягає чоловічу міць і спрямовує струмінь сечі приблизно у той бік, де у оливковому гайку серед спалених дерев розташувалося Даніне золоте шатро. Він ще не скінчив, а Дааріо Нахаріс вже примчав на коні з арахом у руці.

— Хочете, ваша милосте, щоб я відрізав йому отой непотріб і запхав до рота?

Серед блакиті його бороди зухвало зблиснув золотий зуб.

— Я хочу його місто, а не його недолугу пуцьку!

Все ж учинок ворога її розсердив. «Якщо я далі на нього не зважатиму, мої власні люди відчують мою слабкість.» Та кого ж послати? У Дааріо вона мала не меншу потребу, ніж у кревноїзниках. Без палкого і барвистого тирошійця вона не утримає під своєю рукою «Буревісників», багато з яких у минулому шанували Прендаля на’Гезна та Залора Лисого.

Високо на мурах Меєрину загукали гучніше, і скоро кількасот захисників уже наслідували приклад свого поборника: сцяли з-поміж зубців, аби показати зневагу до загарбників. «Вони сцять на рабів і переконують нас, що нічого не бояться» — подумала вона. — «Та якби тут перед брамою стояв дотракійський халазар, їм би, певно, забракло зухвалості.»

— Цей виклик треба прийняти, — знову заговорив Арстан.

— Його буде прийнято, — відповіла Дані, поки звитяжець прибирав з очей свого прутня. — Скажіть Могутньому Бельвасу, що я його кличу.

Брунатний здоровань-євнух знайшовся у тіньку її шатра з ковбасою в зубах. Почувши виклик, він здолав ковбасу за три прийоми, витер жирні руки об штани і послав Арстана Білоборода принести йому зброю. Підстаркуватий зброєносець щовечора гострив та налощував Бельвасового араха і змащував його світлою рудою олією.

Коли Білоборід приніс клинка, Могутній Бельвас примружився уздовж леза, щось пробурчав, запхав зброю до шкіряних піхв і застібнув паса на широкому стані. Арстан приніс йому і щита: круглу сталеву бляху, не більшу за таріль, яку євнух ухопив вільною рукою замість припасувати до передпліччя, як це робили лицарі та щитники Вестеросу.

— Знайди мені, Білобороде, печінки з цибулею, —