Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Перед портретом, у вазі з вузьким горлечком, стояла срібна троянда. Чи це була жива троянда, чи витвір мистецтва, а може, і магії, я не міг сказати.

А ще перед портретом лежав Ґрейсвандір, і лезо його було витягнуте з піхов на кілька дюймів. У мене було відчуття, що це справжній меч, а той, що його носить наразі фантом Лабіринту, двійник мого батька, є його реконструкцією.

Я простягнув руку, узяв меч, витяг клинок із піхов.

У ньому відчувалася сила, коли взяв його в руку, змахнув ним, прийняв бойову стійку, зробив випад та кілька наступальних кроків.

Спикард ожив, готовий розкинути навсібіч павутиння сил.

Я опустив очі, вертаючись до тями.

— А це клинок мого батька, — сказав я, розвернувся до вівтаря й знехотя поклав меч на місце.

Коли я відступив на крок, Ґлейт запитала:

— Це щос-с-сь важливе?

— Дуже, — відповів я, коли шлях прийняв мене і переніс знову на верхівку дерева.

— Що тепер, хазяїне? Я с-с-слухаю...

— Тепер я маю поспішати на обід з моєю матусею.

— Тоді с-с-слушно залиш-ш-шити мене тут.

— Я можу повернути тебе до вази.

— Ні, я давно не ховалас-с-ся на дереві. Це для мене нас-с-солода.

Я витягнув руку. Вона розкрутила свої кільця й ковзнула геть блискучим гіллям.

— Щас-с-сти, Мерліне. Чекатиму на тебе.

І я зліз із дерева, лише один раз зачепившись штанами за сучок, а тоді швидким кроком пішов по коридору.

Повернув ще двічі, а, проходячи головним вестибюлем, де був ще один короткий шлях, вирішив ним скористатися. Я вигулькнув зі стіни поруч із масивним каміном, у якому спліталися та розпліталися високі омахи полум’я, і повільно розвернувся навсібіч, роздивляючись величезний зал, намагаючись удати, що чекаю тут уже давно.

Схоже, в кімнаті, крім мене, нікого не було. Поміркувавши, я вирішив, що це досить дивно, коли взяти до уваги, що вогонь у каміні бушував на повну. Я розправив сорочку на грудях, обтрусився, пройшовся гребінцем по волоссю. Саме роздивлявся, чи бездоганні в мене нігті, коли помітив тінь руху ліворуч, на вершечку величних сходів.

Вона була хуртовиною, що крутилася всередині крижаної вежі десять футів заввишки. У сніжному вирі раз у раз спалахували, потріскуючи, блискавки; дзвеніли крижинки, падаючи на сходи. Там, де вона йшла, поруччя бралося памороззю. Моя мати. Мабуть, ми з нею помітили одне одного одночасно, бо вона на мить зупинилася, а тоді стала на верхню сходинку й почала спускатися гвинтовими сходами.

Спускаючись, вона поступово, непомітно змінювалася, і на кожній наступній сходинці виглядала вже трохи по-іншому. Щойно зрозумівши, що відбувається, я відмовився від власних зусиль змінитися і дав змінам задній хід. Адже я вирішив набути відповідного вигляду, коли її побачив, і, мабуть, вона зробила те ж саме, помітивши мене. Не думаю, щоб вона захотіла проробити цю процедуру вдруге, і ми були на її території, тож від своїх спроб відмовився я.

Коли вона ступила на найнижчу сходинку, процес перетворення завершився, і вона обернулася на чарівну жінку в чорних штанях та червоній блузі з широкими рукавами. Вона подивилася на мене знову, посміхнулася, попрямувала мені назустріч та обійняла мене.

Безглуздо було казати, що я теж хотів перетворитися, але забув це зробити. Чи ще якось коментувати ситуацію.

Вона відсторонилася на відстань витягнутої руки, оглянула мене з голови до ніг, знову підвела очі й похитала головою.

— Ти що, спиш в одязі через свої шалені пригоди? — поцікавилася вона.

— Це несправедливо, — запротестував я. — Я вирішив трохи прогулятися, коли йшов сюди, і стикнувся з певними несподіванками.

— Це через них ти запізнився?

— Ні. Запізнився я тому, що пробув у нашій галереї трохи довше, ніж очікував. І запізнився я хіба трохи.

Вона взяла мене за руку і розвернула в інший бік.

— Я тобі пробачу, — промовила вона, скеровуючи мене до колони, що відкривала шляхи. Рожева та зелена, усипана золотими цяточками, колона стояла в дзеркальному алькові в дальньому правому кутку зали.

Я не вважав, що ця репліка потребує відповіді, тому промовчав. Коли ми зайшли до алькова, я з цікавістю спостерігав, чи мати скерує мене обходити колону за годинниковою стрілкою, чи проти.

Виявилося, що проти. Отакої.

Ми бачили свої віддзеркалення з трьох боків. З трьох боків віддзеркалювалася і кімната, яку ми щойно полишили. І з кожним нашим обертом навколо колони це була інша кімната.

Я спостерігав ці калейдоскопічні зміни, доки мати не зупинила мене перед кришталевим гротом на березі підземного моря.

— Давно я не згадував цього місця, — проказав я, роблячи крок уперед і ступаючи на чистий білосніжний пісок, у блискоті переломленого кришталем світла. Відблиски ці нагадували іскри святкового багаття, і сонячні зайчики, і миготіння свічок, і світлодіодні дисплеї, а ще змінювали все навколо до невпізнання, як розміри, так і відстані. На піщане узбережжя, на стіни, на чорну воду лягали там і тут миготливі фрагменти веселки.

Узявши за руку, мати повела мене праворуч, до обнесеної бильцями тераси. На ній уже чекав повністю накритий стіл. В глибині тераси стояв ще один, більший, сервірувальний стіл, заставлений тацями під накривками. Ми піднялися на кілька сходинок, я усадив її за стіл і розвернувся піти до сусіднього приміщення та покликати офіціантку.

— Сідай, будь ласка, Мерліне, — промовила вона. — Я сама подаватиму.

— Добре, — відповів я, прибираючи накривку. — Але я вже тут. То дозволь мені подати першу страву.

Вона вже встала зі стільця.

— Тоді фуршет, — сказала вона.

— Хай буде так.

З повними тарілками ми повернулися до столу. За кілька секунд після того, як ми посідали, над водою зблиснув яскравий спалах, осяявши й аркове склепіння гроту, так, наче це були ребра якоїсь величезної тварюки, що заковтнула нас та перетравлює.

— Чого ти такий сполоханий? Ти знаєш, що вони не можуть дістатися аж так далеко.

— Чекання на удар грому псує мені апетит, — поскаржився я.

Вона розсміялася: саме цієї миті до нас долинув віддалений гуркіт грому.

— А тепер усе в порядку? — запитала вона.

— Так, — відповів я, беручись за виделку.

— Дивно, яких родичів дає нам життя, — зауважила вона.

Я подивився на неї, намагаючись зрозуміти з виразу її обличчя, що вона хотіла цим сказати. Але марно.

Тому я просто відповів:

— Так.

Якусь мить вона також вивчала моє обличчя, але