Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Схожість більше у зовнішніх рисах, сер, якщо ви це маєте на увазі. Можливо, навіть, тільки цим ми з батьком й схожі.

Тато розсміявся.

— А яким чином ви, хлопці, познайомилися?

— В університеті, — пояснив Люк. — У Берклі.

— Де ще можуть випадково зустрітися два амберити? Звісно ж, не в Амбері, — сказав Корвін, відвертаючись від Люка і спрямовуючи свій погляд на Лабіринт. — Ти ще розповіси мені про себе. Але зараз, хлопці, ходімо зі мною. Я хочу теж вас представити.

Він попрямував до сяйного візерунка, а ми пішли слідом за ним, крізь тепер уже випадкові пасма туману. Навкруги стояла тиша, чутно було лише наші кроки. Та й вони лунали недовго.

Наблизившись до краю його Лабіринту, ми зупинилися, роздивляючись його в усіх подробицях. Візерунок був витончений і надто великий, аби охопити його одним поглядом. Сила, здається, так і пульсувала в ньому й випромінювалася назовні.

— Привіт, — промовив Корвін. — Хочу представити тобі мого сина та мого небожа, Мерліна та Рінальдо. Хоч, гадаю, з Мерліном ти вже зустрічався раніше. У Рінальдо проблеми. — Він замовк, пауза тривала довго. Тоді він сказав: — Так, ти маєш рацію. — А потім іще: — Ти й справді так гадаєш? — Й, нарешті: — Гаразд. Звісно, я їм перекажу.

Він потягнувся, перевів подих і зробив кілька кроків від краю Лабіринту. Потім поклав руки на плечі нам обом.

— Хлопці, — сказав він. — Маю щось на кшталт відповіді. Але вона спрацює за однієї умови: ми всі мусимо пройти цим Лабіринтом, з різних причин.

— Я в грі, — сказав Люк. — Але в чому тут сенс?

— Він погоджується тебе визнати, — сказав Корвін, — і підтримувати, як підтримує мене. Звісно, це має свою ціну. Наближаються часи, коли йому знадобиться цілодобова охорона. Ми з тобою можемо вартувати по черзі.

— Звучить гарно, — відповів Люк. — Це місто досить затишне. А мені наче не до шмиги повертатися до Кашфи та намагатися скинути себе самого.

— От і добре. Я піду першим, а ти тримайся за моє плече, на той випадок, якщо щось піде косяка. Мерліне, ти йдеш останнім і підтримуєш контакт із Люком з тієї ж причини. Все ясно?

— Звісно, — сказав я. — Рушаймо.

Відпустивши наші плечі, він попростував до того місця, де починалася лінія візерунка. Ми йшли за ним, і коли батько зробив перший крок, рука Люка вже лежала у нього на плечі. Незабаром ми всі рухалися Лабіринтом, ставши до знайомої боротьби. Але, навіть коли почали здійматися вгору іскри, долати цей Лабіринт, здавалося, трохи легше порівняно з попередніми моїми мандрами, як я їх пам’ятав. Може, це тому, що тепер хтось інший прокладав шлях.

Коли ми продиралися, вибиваючись із сил, крізь Першу Запону, у моїй уяві поставали алеї в оправі могутніх каштанів. Іскри злітали нам вище голови, і я відчував, як сили Лабіринту накочуються на мене, пронизують мене: і тіло, і розум. Я пригадав університет, пригадав, як мені доводилося якнайбільше викладатися колись на стадіоні. Опір наростав, чим далі, тим дужче, він накривав нас із головою. Щоб переставляти ноги, треба було докладати шалених зусиль, і якимось чином я відчував, що зусилля важливіші за сам рух. Я відчував, що струм проходить усім моїм тілом і волосся на голові починає їжитися. Втім, у цьому процесі не відчувалося ані намагання збити з розуму, як це було під час моїх перемовин із Лоґрусом, ані присмаку змагання, на яке перетворювалася прогулянка Лабіринтом Амбера. Це було так, наче я проходжу через свідомість іншої істоти, яка ставиться до мене майже приязно. Можна сказати, що я відчував навіть підбадьорення, коли йшов кривою, коли проходив поворот. Опір був не менший, іскри здіймалися не нижче, ніж на іншому Лабіринті, на аналогічних його ділянках. Але я звідкись знав, що цей Лабіринт ставиться до мене геть по-іншому. Ми з величезними зусиллями прокладали собі шлях уздовж ліній Лабіринту. Ми повертали крізь знемогу та вогонь... Проходження Другої Запони стало тягучим випробуванням витривалості й волі. Після цього йти стало трохи легше, і до мене злетілися спогади усього мого життя, аби жахати мене, але й втішати.

Уперед. Раз, два... три. Я відчув: зроби я ще десять кроків, і у мене буде шанс дійти до кінця. Чотири... Я весь узявся потом. П’ять. Опір був страшенний. Просунути ногу на крок уперед було однаково, що пробігти стометрівку. Легені мої працювали, наче ковальські міхи. Шість. Іскри стояли у мене перед обличчям, перед очима, загорнули мене у вогняний кокон. Мені здавалося, наче я увесь перетворився на вічний вогонь, на синє полум’я, яке має, невідомо яким чином, пропалити собі шлях крізь мармурову брилу. Я палав та палав, а кам’яна брила не подавалася. Я можу змарнувати тут вічність. Можливо, уже змарнував. Сім. Спогади, образи — усе як водою змило. Моя особистість теж пішла кудись, аби відпочити від мене. Я скинув із себе все — залишилася чиста воля. Я перетворився на дію, на протидію. На подолання опору. Вісім... Я більше не відчував власного тіла. Час? Я не знав такого поняття. Подолання припинило бути власне подоланням, стало формою елементарного руху, серед льодовиків, що ринули долу. Дев’ять. Я лише рух, нескінченно малий, що прямує до нуля... константа...

Десять.

Прийшло полегшення. У центрі знову стане важче, але я знав, що відтепер і до кінця напруга спадатиме. І повільна, неголосна музика, що лунала невідомо звідки, майже нечутно, була для мене наче рятівний пояс, підтримуючи мене, доки я пробивався вперед, повертав, знову дерся вперед. Музика була зі мною і коли я долав Останню Запону, а коли проходив середню точку останнього відрізка, я розчув, що вона схожа на «Караван».

І ось ми стояли в самісінькому центрі, довго не кажучи ані слова й тільки відхекуючись. Стосовно того, що мені це дало, я був аж ніяк не впевнений. Але я був переконаний, що тепер знаю свого батька краще, у певному сенсі. Хмарки туманів ще пропливали де-не-де, над Лабіринтом, над долиною.

— Я почуваюся сильнішим, — нарешті промовив Люк. — Так, я радо допоможу охороняти це місце. Цьому не шкода присвятити трохи часу.

— До речі, Люку, яке послання ти мав мені переказати? — поцікавився я.

— А, сказати, що ти маєш триматися якомога далі від Дворів,