Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я сфокусувався на бажанні, аби Лабіринт переніс мене до Шляхів Саваллів. На мить усе навколо закружляло у вирі темряви. Коли чорнота розсіялася, я, як і раніше, стояв у центрі Лабіринту. Я спробував ще раз, цього разу уявивши собі замок Сухая. І знову Лабіринт відмовився закомпостувати мій квиток.

— А як близько ти можеш мене закинути? — запитав я нарешті. Знову закружляв вир. Але цього разу світлий. Він доправив мене до мису з білого каменю, що лежав, розділяючи чорне море та чорне небо. Я стояв, взятий, наче в дужки, у два півкола блідого полум’я. Добре, це мені годиться. Я був біля Вогняної Брами, переходу між Тінями біля володінь Хаосу. Я став обличчям до моря й почав рахувати. Коли дійшов до чотирнадцятої вежі ліворуч від мене, що проблискувала крізь морок, то попрямував у її бік.

Я опинився перед руїнами башти під рожевим небом. Пішов у тому напрямку, але перенісся до скляної печери, крізь яку текла зелена ріка. Я йшов уздовж ріки, доки відшукав камені, аби її перейти. Перейшов і опинився на стежині, що вела крізь осінній ліс. Нею я прямував майже милю, а тоді відчув, що під вічнозеленими лапами ялин ховається ще одна дорога. Вона привела мене до підніжжя гори, звідки, пройшовши ще трьома шляхами та двома доріжками-павутинками, я опинився поруч із тим місцем, де мав обідати з моєю матусею. Судячи з кольору неба, часу на те, щоб переодягтися, у мене не залишилося.

Зупинившись на перехресті, я обтрусив із себе порох, осмикнув одяг, пригладив волосся. Робив це механічно, а думки крутилися навколо того, що станеться, якщо я захочу викликати Люка через Козир? Хто відгукнеться — Люк, його фантом чи вони обидва? Чи можна сконтактувати з фантомами через карти? Також я зловив себе на тому, що вертаюся думками й до того, що сталося в Амбері. А ще я думав про Корал, про Найду... Прокляття!

Я хотів опинитися в якомусь іншому місці, далеко звідси. Пересторога, яку Лабіринт передав Люком, спрацювала. А ще Корвін підкинув мені багато такого, над чим варто подумати, а я не встиг розкласти все по поличках. Я не хотів, аби мене вплутували у те, що відбувається у Дворах, хоч би що воно було. Мені не подобалося все, що могло з цих подій витікати, якщо в ньому була замішана моя матуся. Я не хотів бути присутнім на похороні. Я відчував, що наче блукаю в темному лісі. Можна було б очікувати, що, якщо певним особам від мене щось треба, вони принаймні знайдуть час усе мені пояснити і попросити мене про співпрацю й допомогу. Якщо прохання йтиме від родича, цілком імовірно, що він цю допомогу від мене отримає. Звернутися до мене з проханням про співпрацю — шлях значно менш ризикований, ніж підступатися до мене з різними хитрощами, маючи на меті мене контролювати. Я прагнув просто опинитися якомога далі від тих, хто хотів би мене контролювати, а також від тих ігор, у які вони грають.

Я міг би розвернутися і попрямувати назад, у Тінь, можливо, загубитися там. Я міг повернутися до Амбера, розповісти Рендому все, що мені відомо, все, що я підозрюю, і він захистив би мене від Дворів. Я міг би перенестися у Тінь Земля, у вигляді нової особистості, знову зайнятися комп’ютерним дизайном...

Звісно, тоді я ніколи вже не дізнаюся, що відбувається зараз і що відбувалося раніше. А де насправді перебуває наразі мій батько? Мені вдалося дотягтися до нього з Дворів, а з інших місць я ніколи не міг увійти з ним у контакт. Тобто, він, схоже, був десь неподалік. І нікого, хто міг би допомогти йому, крім мене, біля нього не було.

Я попростував уперед, повернув праворуч. Я йшов назустріч небосхилу, що брався пурпуром. Я буду вчасно.

Отаким чином я знову опинився на Шляхах Саваллів. Я вийшов із орнаменту з жовто-червоних зоряних променів, який прикрашав стіну першого внутрішнього двору високо над воротами, спустився Невидимими Сходами та задивився у гігантську центральну шахту, що виходила просто на чорну безодню за Ободом. Падуча зірка прокреслила вогняний шлях бузковим небом, і я відвернувся, попрямувавши до оздоблених міддю дверей та до приземкуватих Катакомб Мистецтв за нею. Коли був усередині, пригадав, як хлоп’ям багато разів губився в цій плутанині. Дім Саваллів сторіччями славився своїми колекціями творів мистецтва, і зібрання було таким численним, що всередині Катакомб можна було переміщатися кількома шляхами: тунелями, гігантською спіраллю та чимось, схожим на старий залізничний вокзал, який дозволяв перестрибувати з одного коридору в інший, оминаючи повороти. Одного разу я блукав тут кілька днів, доки нарешті мене відшукали: я стояв і плакав біля композиції з синіх черевиків, прицвяхованих до дерев’яного щита. Тепер я знову проходив тут, повільно, дивлячись на старі монструозності, до яких додалися й нові. Серед них траплялися і дивовижно гарні речі, такі, наприклад, як величезна ваза, наче вирізьблена з цільного вогняного опалу[182], чи дивовижні емальовані таблички з однієї віддаленої Тіні, назви та призначення яких ніхто в родині не знав. Я мусив зупинитися і знову помилуватися цими речами, а не зрізати собі шлях, минаючи цю галерею: ці таблички були моїми улюбленими експонатами.

Мугикаючи старовинну мелодію, якої мене навчив Ґрілл, я підійшов до вази з вогняного опалу, аби подивитися на неї зблизька. Мені здалося, що я почув слабкий шурхіт, але, кинувши погляд в обидва боки коридору, нікого там не помітив. Майже чуттєві контури вази спокушали її торкнутися. Я пам’ятав, як у дитинстві мені сто разів забороняли це робити. Обережно поклав на вазу ліву долоню. Вона виявилася теплішою, ніж я очікував. Повільно моя рука ковзнула вигинами вази. Уся вона була наче замерзле полум’я.

— Привіт, — пробурмотів я, пригадуючи всі пригоди, де фігурували ми обоє. — Довго ми не бачилися...

— Мерліне? — почув я тоненький голосок.

Я негайно відсмикнув руку. Це було так, наче до мене звернулася ваза.

— Так, — сказав я. — Так.

Знову почулося шелестіння, і в кремовому горлечку вази ворухнувся примарний клаптик, затіняючи полум’я.

— С-с-с, — промовила тінь, підіймаючись над вазою.

— Ґлейт? — запитав я.

— С-с-саме так.

— Не може бути! Ти