Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

Кадмас і Нілас перенесли Оевінга за край дубового гаю на простір тихого лугу і поклали в тінь самотнього деревця. День спалахував. Небо плавилося під палючим сонцем.

– Заклинання добре подіяло, – сказав Кадмас, розтираючи холодні скроні  Оевінга, –  незабаром він заговорить.

– Не дивно, що так довго приходить до тями. Ти ж його забрав зі стежки, що веде на той бік…

– Я буду  трохи віддалік, – похмуро промовив Вард, уважно розглядаючи околиці. – Не трапилося б ще чогось…

Кадмас і Нілас переглянулись. Ніхто не знав, що це означає, і яка небезпека  може їм загрожувати.

Дубовий гай, хоч і був овіяний стародавніми легендами, але досі не чіпав нікого, хто побажав би ступити під покров її похмурих, розлогих дерев.

Кадмас був розгублений та стривожений:  той, хто дав слово, не міг від нього відмовитися. Поки достовірно не стане відомо, що Оейде мертва, він так само вважається її нареченим.

Він не розумів, що від нього залежить і як він повинен вчинити в такому випадку. Доведеться повернутися додому та розпитати батька.

Оевінг тихо зітхнув і розплющив очі. Смутним, все ще невпевненим, диким поглядом обвів він тих, хто схилився до його обличчя.

–  Дай-но воду з джерела! – сказав Кадмас і, взявши протягнуту Ніласом флягу, підніс її до губ Оевінга. – Спершу, ось, напийся, потім будемо розмовляти.

– Оейде! – майже простогнав Оевінг, намагаючись підвестися, але Кадмас утримав його.

– Тихіше! Ти був мертвий, а тепер ти живий. І повинен поводитися спокійно... Пий!

Оевінг слухняно зробив ковток і відштовхнув флягу від своїх губ. Погляд його сірих, кришталевих  очей прояснився, риси обличчя пом'якшали.

– Ти Кадмас?  

– Так, – кивнув той, уважно розглядаючи брата своєї зниклої нареченої.

– Скажеш, що сталося? – Оевінг напружився, намагаючись згадати, і його блідий лоб перетнула глибока зморшка.

– Я не можу цього знати. Коли ми прибули в дубовий гай, то знайшли… вас… дві жінки були мертві… спершу я подумав, що ти  теж мертвий…

– Дві жінки?

– Охоронниці. Вони там… Ми хочемо спалити їх, як вимагають наші традиції.

– А Оейде? – тихо, майже пошепки запитав Оевінг, блідніючи ще дужче.

– Хіба ти не знаєш, що сталося? Не бачив? – у свою чергу спохмурнів Кадмас.

– Ні! – Оевінг повільно похитав головою, –  Вона бешкетувала,  потім поскакала вперед... Я покликав, – не відгукнулася, я подумав, вона вирішила в хованки пограти, а потім... – Оевінг інстинктивно схопився за шию, куди влучила  стріла.

– Коли це трапилося?

– Незадовго до полудня.

– Отже, не так давно… Це добре. Більше шансів…

– Ти ж маг! –  раптом крикнув Оевінг і різко підхопився на ноги. – Невже ти не в змозі побачити слід? На листі, на стовбурах дерев, у повітрі… – і мало не впав, втративши й ті сили, що були, але Нілас підтримав його.

– Зараз немає значення, який я маг, – спокійно відповів Кадмас, – Можливо, ти цього не знав, але дубовий гай одразу стирає всі сліди будь-яких чарів.

– Я  справді не знав цього, вибач, – пробурмотів Оевінг, прикриваючи очі і глибоко дихаючи.

– Треба подумати, як нам вчинити, – сказав Кадмас, – але спершу відпустимо тих, хто вже  мертвий… Адже вони чекають…

– Ти  правий, – погодився Оевінг, продовжуючи важко спиратися на руку Ніласа, – і я вже подумав.  Мені потрібен кінь, щоб вирушити  на пошуки сестри… У нас були коні, треба їх пошукати…

– Дурне  рішення, – всміхнувся Кадмас, – ти ще занадто слабкий. І сестру не врятуєш, і сам згинешь. А коней, скоріш за все, забрали викрадачи… Скажи-но мені краще, чи здатна Оейде захистити себе, хоча б на якийсь час? Я чув, що вона має силу, інакше батько не вибрав  би її для мене.

– Ти гадаєш, вона жива? – з надією запитав Оевінг.

– Майже впевнений у цьому. Здається, на вас напали саме через неї, щоб забрати її кудись… У будь-якому вчинку має бути логіка.

– Оейде чудово знається на травах, бачить майбутнє, вміє в'язати сильні заклинання, але вони недовговічні.

– Тобі вона сестра, мені – наречена. Але я її не знаю, тому не прив'язаний до неї, і майже нічого до неї не відчуваю. Це моя правда, – сказав Кадмас і замовк, захоплений раптовою думкою.

– Звичайно, – холодно промовив Оевінг. –  Я не проситиму тебе про допомогу. Мені…

– Я ще не все сказав! – перебив його Кадмас. – У будь якому разі вона  – моя наречена. Умовності та клятва змушують мене вирушити на її пошуки. І я вирушу, але один. Ви троє повернетеся до Лянсіди.

– Не менш дурне та шалене рішення! – не витримавши, вигукнув Нілас, – Уяви, що  зробить твій батько, коли дізнається про це все…

–  Батько сам навчав мене тримати слово.

– Вона моя сестра, я не можу… – заговорив Оевінг то червоніючи, то блідий. Його почало лихоманити, краплі поту побігли по обличчю.