Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Молодик вишкірився.

— То ти й досі такий боягуз, як колись?

— Ні, — збрехав Сем. Адже Джон суворо йому наказав… — Я ходив за Стіну і бився у битвах. Мене тепер кличуть Семом Смертяним.

Навіщо він це ляпнув, Сем не знав. Слова мовби самі вискочили з рота.

Лео зареготав, але не встиг відповісти, як двері позаду нього прочинилися.

— Ходи сюди, Смертяний, — загарчав чоловік, що стояв за ними. — І ти, Сфінксе. Хутко!

— Семе, — промовив Алерас, — перед тобою архімаестер Марвин.

Марвин мав на бичачій шиї ланцюга з багатьох металів, та за винятком його виглядав радше припортовим харцизякою, ніж маестром. Голова його була завелика для тіла і витикалася вперед з плечей, наче її володар на когось лютував і збирався скрутити йому в’язи; випнута брила щелепи додавала в цьому певності. Опецькуватий на зріст, Марвин мав дужі груди та дебелі плечі, кругле, але тверде черево, що розпирало шворки шкіряної камізелі, яку він носив замість належної маестрові ряси. Цупке біле волосся стирчало кущами з вух та ніздрів. Брови Марвин мав кошлаті, носа — кілька разів зламаного, а рота — заплямованого кислолистом. Що ж до його долонь, то більших Сем не бачив ні в кого на світі.

Поки Сем вагався, одна з тих долонь ухопила його за плече і смикнула крізь двері. Помешкання за нею було кругле й велике, ущент заповнене книжками та сувоями, розкиданими по столах чи складеними на підлозі стосами у чотири стопи заввишки. Кам’яні стіни вкривали вицвілі гобелени та зацвигані мапи. У комині під мідним казанком палав вогонь; те, що було в казанку, смерділо горілим. Окрім комина, єдине світло в кімнаті походило від високої чорної свічки посередині.

Свічка була неприємно яскрава, чудернацька, бентежна. Її полум’я зовсім не смикалося і не мерехтіло, навіть коли архімаестер Марвин захряснув двері так, що з найближчого столу здмухнуло папери. Світло свічки робило з кольорами щось дивне. Білий ставав яскравим, наче свіжий сніг, жовтий сяяв золотом, червоний обертався на вогонь, а тіні чорніли, мов дірки у тканині світу. Сем не міг очі відвести. Свічка була у три стопи заввишки, тонка, наче клинок меча, ребриста, скручена, чорно-лискуча.

— Невже це…

— …обсидіан, — скінчив за нього ще один чоловік у помешканні. То був блідий, наче мрець, м’якотілий, сутулий молодик з млявими руками, близько посадженими очицями та плямами жиру на рясі.

— Краще казати «драконоскло». — Архімаестер Марвин хвильку часу дивився на свічку, потім додав: — Вона палить, але не знищує.

— Чим живиться її полум’я? — запитав Сем.

— А чим живиться драконове полум’я? — Марвин улаштувався на ослоні. — Усе валірійське чародійство стояло на вогні та крові. За допомогою такої свічки химородники Вільноземства вміли бачити крізь гори, моря та пустелі. Могли входити у сни людини та дарувати їй видіння, розмовляти одне з одним за півсвіту, просто улаштувавшись перед свічками. Як гадаєш, Смертяний, нам би таке згодилося? Який був би зиск?

— Круки стали б непотрібні.

— Ну хіба що падло жерти після битв. — Архімаестер відірвав з великого жмута новий кислолист, запхав у рота і заходився жувати. — Розкажи мені все, що розказав нашому дорнійському сфінксові. Я вже чимало знаю. Але якісь подробиці могли пролетіти повз вуха.

Архімаестер був не з тих, кому відмовляють, і Сем, повагавшись, почав оповідь знову. Марвин, Алерас і ще один послушник уважно слухали.

— Маестер Аемон вірив, що Даянерис Таргарієн — це справдження пророцтва… саме вона, не Станіс, не принц Раегар і не той принцик, якому розтрощили голову об стіну.

— Народжена серед солі й диму, під скривавленою зіркою. Я знаю пророцтво. — Марвин обернувся і сплюнув грудку червоного слизу на підлогу. — Не те щоб я йому довіряв. Горган зі Старого Гісу колись написав, що пророцтво схоже на зрадливу жінку. Вона бере твого прутня собі до рота, і ти стогнеш з утіхи, і думаєш, як солодко, як гарно, як хороше… аж тут вона клацає зубами, і твій стогін обертається на вереск. Саме такою є природа пророцтва, каже Горган — ти й оком не змигнеш, як воно відкусить тобі пуцьку.

Він пожував ще трохи.

— І все ж…

Алерас підступив ближче до Сема.

— Аемон сам би поїхав до неї, якби мав силу. Він хотів, щоб ми послали до неї маестрів — радити, захищати, безпечно доправити додому.

— Та невже? — Архімаестер Марвин здвигнув плечима. — То може, воно й добре, що він помер, не діставшись Старограду. Інакше сірі вівці мусили б його убити, а потім, як добрі дідусі, побивалися б за ним, заламуючи зморшкуваті рученята.

— Убити? — вразився Сем. — За віщо?

— Якщо я тобі скажу, то вони й тебе уб’ють. — Марвин вишкірився зловісною посмішкою; між зубів у нього стікав червоний сік кислолисту. — Як гадаєш, хто закатрупив останніх драконів? Зацні й хоробрі драконоборці з мечами? — Архімаестер сплюнув. — У світі, який будує Цитадель, немає місця для чаклунства, пророцтв, скляних свічок… не кажучи вже про драконів. Запитай себе, чому Аемонові Таргарієну дозволили змарнувати життя на Стіні, хоча за правом його б мали піднести до архімаестра. З-за крові та родоводу — ось чому. Вони не могли йому довіряти. І я теж не можу.

— Що ви зробите? — запитав Алерас-Сфінкс.

— Завіюся аж до Невільницької затоки замість Аемона. Корабель-лебідь, що привіз нам Смертяного, саме згодиться. Не маю сумніву, що й сірі вівці надішлють галерою свою людину. Але з добрим вітром я маю бути там першим.

Марвин знову зиркнув на Сема і насупився.

— А ти… ти лишайся тут і викуй собі ланцюга. На твоєму місці я б поквапився. Настане час, коли в тобі матимуть потребу на Стіні.

Він обернувся до блідого послушника.

— Знайди Смертяному суху келію. Він спатиме тут і поратиме круків разом із тобою.

— А-а-а-ле, — забелькотів Сем, — інші архімаестри… великий підстолій… що я їм скажу?

— Розкажи, які вони мудрі та добрі. Розкажи, що Аемон наказав тобі віддатися до їхніх рук. Розкажи, що завжди мріяв, як одного дня тобі дозволять носити ланцюга і служити заради спільного добра, що служба — то найвища честь, а покірність — найвища чеснота. Але не згадуй про драконів чи пророцтва,