Учта для гайвороння - Джордж Мартін
— Князь-воєвода поновлює покинуті замки, — пояснив Сем. — Нам потрібні маестри, порати круків… ти сказав, дати монету?
— Шеляга буде досить. За срібного оленя Лоркас віднесе тебе до великого підстолія на власній спині. Він п’ятдесят років ходить у підмаестрах і за це ненавидить усіх послушників, а надто шляхетних родів.
— Як ти дізнався, що я шляхетного роду?
— Так само, як ти знаєш, що я напівдорнієць. — Відповідь була проказана з усмішкою, м’якою та горловою дорнійською говіркою.
Сем пошукав при собі грошей.
— То ти послушник?
— Я вже підмаестер. Алерас, знаний багатьма як Сфінкс.
Сема аж підкинуло.
— Сфінкс не загадує загадок, він сам є загадка! — самі собою вигукнулися слова. — Чи не знаєш, що це означає?
— Ні. А це загадка?
— Якби ж я знав. Мене звати Семвел Тарлі. Сем.
— Красно вітаю. То яку справу має Семвел Тарлі до архімаестра Теобальда?
— Хіба він — великий підстолій? — збентежився Сем. — Бо маестер Аемон казав, що Норен…
— Вже два повороти місяця, як ні. Нового обирають щороку. Посаду завжди обіймає хтось із архімаестрів, а вони вважають, що це невдячний уряд, який відволікає їх від справжньої праці. Сього року чорний камінь витяг архімаестер Вальграв, але його розум блукає світами, і служити його строк зголосився Теобальд. Він буркотливий, але норовом не злий… стривай, ти сказав: маестер Аемон?
— Так.
— Аемон Таргарієн?!
— Колись був ним. Та ми звали його просто маестром Аемоном. Він помер дорогою на південь. Відки ти про нього знаєш?
— Як не знати? Він не лише найстаріший з живих маестрів, а й найстаріша людина Вестеросу. Він пережив більше історії, ніж архімаестер Перестан вичитав з книжок. Він міг би нам стільки розповісти про правління його батька та дядька. Скільки ж йому було років?
— Сто два.
— І що він робив у морі в такі літа?
Сем зважив запитання, міркуючи, скільки може відповісти. «Сфінкс не загадує загадок, він і є загадка.» Невже маестер Аемон мав на увазі оцього сфінкса? Та навряд.
— Князь-воєвода Сніговій відіслав його зі Стіни, щоб урятувати життя, — почав Сем, вагаючись.
Він сяк-так розказав незграбними словами про короля Станіса та Мелісандру з Асшаю і хотів на тім зупинитися… та слово за слово, і мимохіть полилася оповідь про Манса Розбишаку та його дичаків, про королівську кров і драконів… і не встиг він отямитися, як вивалив і решту: упирі на Кулаку Першолюдей, Інший на мертвій коняці, вбивство Старого Ведмедя у Крастеровому Дитинці, Йоля та її втеча, Білодріво і Малюк-Павлюк, Холоднорукий з круками, Джон стає князем-воєводою, «Кіс», Дареон, Браавос, бачені Чжондо у Карфі дракони, «Коричний вітер» і те, що прошепотів йому маестер Аемон наприкінці життя. Сем не виказав лише таємниць, які присягнувся берегти: про Брана Старка з супутниками і про підміну немовлят Джоном Сніговієм.
— Даянерис — єдина надія, — закінчив він. — Аемон казав, що Цитадель мусить негайно вислати їй маестра і привезти додому на Вестерос, поки ще не пізно.
Алерас уважно слухав, час від часу блимаючи, але не засміявся і не перервав ані разу. Коли Сем скінчив, він легенько торкнувся його руки тонкими брунатними пальцями і мовив:
— Не марнуй грошей, Семе. Теобальд не повірить і половині твоєї розповіді. Але є такі, що повірять. Ти підеш зі мною?
— Куди?
— На розмову з архімаестром.
«Ти мусиш розказати їм, Семе, — говорив Аемон. — Архімаестрам. »
— Гаразд, піду.
До великого підстолія, раптом що, можна повернутися і вранці, вже з монетою в руці.
— А чи далеко йти?
— Недалечко. На Острів Круків.
На Острів Круків не треба було пливти човном; зі східним берегом його з’єднував старий дерев’яний перекидний міст.
— Круківня — найстаріша будівля всієї Цитаделі, — розказав Алерас, поки вони перетинали повільну течію Медовухи. — Вважається, що за Віку Звитяжців тут сидів розбійний князь і грабував кораблі, які йшли униз течією.
Сем побачив, що стародавні стіни вкриває мох і повзучі лози, а замість лучників верхівками ходять круки. За живої людської пам’яті міст ніколи не підіймали.
Всередині замкових мурів було прохолодно і тінисто. Дворище заповнювало старезне оберіг-дерево, що мало пам’ятати перші камені тутешньої твердині. Різьблене на його стовбурі обличчя поросло тим самим ліловим мохом, що й бліде гілля, вкрите цілими важкими подушками. Половина гілок здавалася мертвою, та де-не-де шелестіло кілька червоних листків, і саме на таких полюбляли сидіти круки. На дереві їх було повно, а ще більше — у високих вікнах нагорі, навколо всього дворища. Землю вкривали цятки пташиного посліду. Поки вони перетинали двір, один пролетів над головою, а інші закрякали один до одного.
— Архімаестер Вальграв має помешкання у західній башті, під білою крукарнею, — пояснив Алерас. — Білі та чорні круки чубляться, наче дорнійці з порубіжниками, тому їх тримають окремо.
— А чи зрозуміє архімаестер Вальграв те, що я йому розкажу? — засумнівався Сем. — Ти ж кажеш, його розум блукає світами.
— Бувають у нього дні кращі й дні гірші, — відповів Алерас, — але ти йдеш не до Вальграва.
Він прочинив двері до північної башти і почав видиратися нагору. Сем рушив сходами за ним. Згори лунав плескіт крил, бурмотіння голосів, інколи сердитий вереск — то круки жалілися, що їх збудили.
Нагорі сходів перед дверми з дубу та заліза сидів блідий юнак приблизно Семового віку, зосереджено витріщившись на полум’я свічки правим оком. Ліве ховалося за кучериком попелясто-білявого волосся.
— Що видивляєшся? — запитав його Алерас. — Свою долю? Свою смерть?
Білявий відвернувся від свічки, змигнув.
— Голих жінок, — відповів він. — А це хто такий?
— Семвел. Новий послушник, прибув до Мага.
— Куди котиться Цитадель? — поскаржився білявий. — Нині приймають аби кого. Чорнопиких собак, дорнійців, свинопасів, калік, недоумків, а тепер ще й чорного кита. А я ж гадав, вони у морі сірі.
Одне плече молодика прикрашала коротка накидка з зеленими та золотими смугами. Він був вродливий собою, хоча очима лукавий, з хижими вустами. Сем знав його з дитинства.
— Лео Тирел. — Проказавши ім’я, він знову відчув себе семирічним хлопчиком, ладним напудити у штани. — Я Сем з Рогошпилю. Син князя Рандила Тарлі.
— Що, справді? — Лео кинув ще один погляд. — Наче так. А
