Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Сльоза покотилася її щокою. Жінка знову підняла каптура на голову і обернулася спиною. Хайме покликав її, але вона вже йшла, шурхочучи спідницями на підлозі тихі колискові. «Не залишай мене!» — кортіло йому гукнути, але звісно, вона залишила їх багато років тому.

Хайме прокинувся у темряві, здригаючись. Опочивальня стояла холодна, мов лід. Він відкинув ковдри пеньком мечової руки. Вогонь у комині згас, вікно прочинило вітром. Він навпомацки перетнув темну опочивальню, але попід самим вікном вступив босими ногами у щось вогке і сахнувся, на мить перелякавшись. Перша думка його була про кров, але кров не буває такою холодною.

То був сніг, що налетів на підлогу з вікна.

Замість зачинити віконниці Хайме широко їх розчахнув. Дворище внизу було вкрите тонкою білою ковдрою, що товщала просто на очах. Зубці на мурах вдягли білі ковпаки. Сніжинки падали зовсім тихо; кілька залетіли до вікна і розтанули на обличчі. Хайме побачив у повітрі хмарку власного подиху.

«Сніг на Тризубі.» Якщо засніжило тут, то мало так само засніжити і в Ланіспорті, і в Король-Березі. «Зима простує на південь, а наші комори стоять напівпорожні.» Збіжжя, ще не зібране з ланів, було приречене. Сіяти більше ніхто не буде, сподівання на останній врожай марні. Хайме мимоволі подумав, що б зробив його батько, аби не дати королівствам вимерти з голоду… аж тут згадав, що Тайвина Ланістера нема серед живих.

Коли настав ранок, снігу лежало вже до литок, а в божегаї, попід деревами — ще й глибше. Зброєносці, стайниченки, джури шляхетних родів знову перетворилися його холодними білими чарами на малих дітей і вчинили справжню війну сніжками в усіх дворищах замку та на його бойових ходах. Хайме слухав їхній сміх і згадував часи — не такі вже й далекі — коли він теж ладен був ліпити сніжки з такими ж шибениками, як сам, а потім кидати їх у незграбного Тиріона чи засовувати за спину Серсеїної сукні. «Але ж щоб зробити пристойну сніжку, потрібні обидві руки.»

У двері затарабанили.

— Подивися, хто це, Пеку.

То був старий маестер Водоплину з листом, затисненим у зморшкуватій руці. Виманове обличчя було бліде, наче щойно впалий сніг.

— Знаю, — мовив Хайме. — З Цитаделі прилетів білий крук. Настала зима.

— Ні, мосьпане. Птах з Король-Берега. Я дозволив собі… я не знав…

Він простяг листа поперед себе. Хайме прочитав його на лаві коло вікна, омитий світлом холодного білого ранку. Слова Кайбурна були короткі, холодні, точні, Серсеїни — гарячкові й похапливі.

«Приїзди негайно, — казала вона. — Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!»

Виман мулявся коло дверей, чогось чекаючи. Хайме відчув, що Пек теж за ним спостерігає.

— Мосьпан бажають відповісти? — запитав маестер після довгої мовчанки.

На листа впала сніжинка, почала танути, чорнило під нею розпливлося. Хайме згорнув сувій так щільно, як зумів однією лівицею, і віддав Пекові.

— Ні, — мовив лицар. — Кинь у вогонь.

Семвел

Найбільші небезпеки подорож приготувала їм наостанок. Рожвинова протока юрмилася лодіями — саме так, як їх попереджали у Тироші. Головна потуга вертоградського флоту стояла на іншому березі Вестеросу, тому залізняки безперешкодно пограбували Риамову Пристань, забрали собі Вингород і Зіркову затоку, і тепер готувалися звідти полювати на кораблі, що прямували до Старограду.

Тричі з воронячого гнізда нагорі щогли помічали залізняцькі лодії. На щастя, двічі вони з’являлися добряче позаду, і «Коричний вітер» швидко від них відривався. Втретє вони з’явилися надвечір, майже перед заходом сонця, і замірилися відрізати їх від Шемріт-Саги. Побачивши, як здіймаються весла, як мідні води збурюються білими бурунами, Кодж’я Мо наказала своїм лучникам стати на високих корабельних чардаках; при собі вони мали довгі луки з золотодерева, що посилали стріли точно і далеко — навіть краще, ніж луки дорнійського тису. Вона почекала, доки лодії наблизяться на сотню сажнів, і наказала стріляти. Сем стріляв разом з усіма, і йому навіть здалося, що стріла досягла ворожого корабля. Одного пострілу всім гуртом вистачило — лодія повернула на південь у пошуках сумирнішої здобичі.

Коли вони увійшли до Шемріт-Саги, навколо вже панував блакитний присмерк. Йоля стояла на носі з дитиною, роздивляючись замок на скелях.

— То Трибашта, — мовив Сем, — стіл дому Костян.

Наче вирізьблений проти вечірнього зоряного неба, зі світлом смолоскипів у вікнах, замок виглядав чарівно. Але Семові стало сумно — адже подорож майже скінчилася.

— Такий високий, — зауважила Йоля.

— От почекай, побачиш Вишестраж.

Син Далли почав плакати. Йоля розсунула комір сорочки і дала малому пипку. Вона посміхалася, поки годувала, і пестила його м’якеньке брунатне волосся. «Вона полюбила цього так само, як того, що залишила» — усвідомив Сем. Він щиро сподівався, що божа ласка не омине обох діточок.

Скидалося, що залізняки пробралися навіть у захищені води Шемріт-Саги. На ранок, коли «Коричний вітер» продовжив шлях до Старограду, корабель почав стукати коробом у трупи, що пливли морем. Деякі з тіл везли на собі зграйки гайвороння, яке злітало у повітря і гучно скаржилося, коли корабель-лебідь тривожив їхні напухлі, спотворені плоти. Берегами подекуди виднілися випалені ниви, знищені села; мілини забиті були потрощеними кораблями і човнами. Найчастіше стрічалися торговельні суденця та рибальські лайби, але з лебедя побачили і покинуті лодії, і рештки двох великих дромонів; одного було спалено до води, а інший у боці мав пошматовану дірку — напевне, туди його вдарили дзьобом-тараном.

— Битва тут, — мовив Чжондо. — Не давня.

— Який божевільний нападає на береги так близько до Старограду?

Чжондо вказав на лодію на мілині, затоплену до середини облавків. Рештки прапора, пошматовані та поплямовані кіптявою, висіли на жердині над її стерном. Знак був такий, якого Сем ще не бачив: червоне око з чорною зіницею під чорною залізною короною, яку несли двійко гайворонів.

— Чий це такий прапор? — запитав Сем Чжондо. Але той лише здвигнув плечима.

Наступного дня було холодно і мрячно. Поки «Коричний вітер» пробирався повз іще одне сплюндроване рибальське селище, з туману виникла бойова галера і поволі рушила до них. На коробі було написано назву «Мисливиця»; на носі стояла подоба стрункої дівчини, вдягненої у листя і озброєної списом. За удар серця обабіч неї з’явилися дві менші галери, схожі на двійко хортів поруч із господарем. На Семове полегшення, над ними майорів прапор короля Томена з оленем та