Учта для гайвороння - Джордж Мартін
— А чи надовго ви у порті?
— На два дні, десять днів, хто може сказати? Скільки треба буде, щоб випорожнити собі черево і набити його знову, — вишкірилася Кодж’я. — А батькові треба навідати маестрів — продати трохи книжок.
— Чи може Йоля побути на кораблі, доки я повернуся?
— Йоля може побути стільки, скільки схоче. — Вона тицьнула Сема у черево пальцем. — Вона не їсть так багато, як дехто.
— Я вже не такий гладкий, як був, — винувато похнюпився Сем.
Авжеж подорож на південь далася йому взнаки — безліч варт, безліч тяжкої праці, а з харчу лише плоди та риба. Літньоостров’яни кохалися у солодких плодах та морській рибі.
Сем спустився містком на берег разом з лучниками, та далі відділився від них і рушив у своїх справах. Він сподівався, що не забув шлях до Цитаделі — Староград був добрячою плутаниною вулиць, а кружляти ними бракувало часу.
День був вогкий, камені бруківки ковзали під ногами, провулки вбралися у туман і таємничість. Сем уникав незнайомих поворотів і тримався річкового шляху, що звивався берегом Медовухи крізь серце старого міста. Приємно було відчути під ногами тверду землю замість хитливого чардаку; і все ж він почувався на цих вулицях ніяково і бентежно. На нього дивилося безліч очей: з високих ґанків, з вікон, з темних прочинених дверей. На «Коричному вітрі» він знав кожне обличчя, а тут, лише обернися, всюди стрічалися самі незнайомці. «А чи ліпше, — майнула думка, — втрапити на очі тому, хто тебе знає?» Князя Рандила Тарлі у Старограді знали, але не надто любили. Сем не знав, що гірше: бути впізнаним одним з ворогів панотця чи одним з його друзів. Він підібрав полу кобеняка і прискорив крок.
Обабіч брами Цитаделі стояло двійко величезних зелених сфінксів з тілами левів, орлиними крилами та зміїними хвостами. Один мав чоловіче обличчя, інший — жіноче. Одразу за брамою розташувалася Писарня, куди староградці приходили до підмаєстрів написати заповіт чи прочитати листа. За столами кількох яток сиділо з тузінь знуджених писарів, чекаючи замовлень. На інших ятках продавалися та купувалися книжки. Сем спинився коло торгівлі мапами і поглянув на мальовану мапу Цитаделі, щоб знайти найкоротший шлях до Підстолієвого Подвір’я.
Стежка розділилася там, де кам’яний Даерон Перший сидів верхи на високому кам’яному коні, здійнявши меча в напрямку Дорну. На голові Юного Дракона сидів мартин, ще двоє — на клинку меча. Сем звернув ліворуч, на стежку, що бігла вздовж річки. Коло Пришибу Сліз він побачив, як два підмаестри допомагають старому чоловікові сісти у човен для недовгих відвідин Кривавого острова. За ним до човна ступила молода матір; на руках у неї квилила дитина, не надто старша за Йолину. Поза пришибом мілиною блукали хлопчаки-кухарчуки, збираючи жаб. Вервечка рожевощоких послушників поспішила повз Сема до септрію. «Я мав би прийти сюди в їхньому віці, — подумав Сем. — Якби я утік і взяв чуже ім’я, то зник би серед інших новаків. І батько міг би прикидатися, наче Дікон — єдиний його син. Він, певно, навіть не дав би собі клопоту мене шукати. Ну хіба що я вкрав би мула з його стайні — тоді б розшукав заради мула.»
Ззовні Підстолієвого Подвір’я наглядачі Цитаделі забивали старшого віком послушника у колодки.
— Крав харчі з кухні, — пояснив один підмаестрам, які вже чекали, щоб закидати небораку гнилою городиною.
Усі вони кинули на Сема цікаві погляди, поки той проминав збіговисько, розвіваючи надутим вітром кобеняком, наче чорним вітрилом.
За дверима була велика палата з кам’яною підлогою та високими вигнутими вікнами. На віддаленому її кінці, на помості, сидів вузьколиций чоловічок і щось шкрябав пером у великій книзі. Вдягнений він був у маестерську рясу, але ланцюга на шиї не мав.
Сем прокашлявся і мовив:
— Доброго ранку вам.
Чоловік зиркнув угору і, здавалося, не схвалив побачене.
— Кого це принесло? Чи не новаком засмерділо?
— Так, я сподіваюся скоро стати послушником. — Сем витяг листи, які йому з собою дав Джон Сніговій. — Я прибув зі Стіни разом з маестром Аемоном, та він помер дорогою. Якби я міг побачити великого підстолія…
— Ваше ім’я?
— Семвел. Семвел Тарлі.
Чоловік записав ім’я у книгу і махнув пером на лаву вздовж стіни.
— Сідайте. Вас покличуть у належний час.
Сем пішов і сів на лаву. Інші люди входили і виходили; дехто приносив листи і зразу йшов, інші розмовляли з чоловіком на помості, а тоді рушали до дверей за ним і вгору гвинтовими сходами. Ще хтось сідав поруч із Семом на лаву і чекав, коли його покличуть. Кілька з тих, що їх вже викликали, прийшли пізніше за Сема — це він пам’ятав майже напевне. Коли таке трапилося вчетверте чи вп’яте, Сем звівся на ноги і знову перетнув палату.
— Чи довго ще чекати?
— Великий підстолій — дуже поважна особа.
— А я примандрував аж зі Стіни.
— То помандруйте ще недалечко. — Він майнув пером. — Он на ту лаву попід вікном.
Сем повернувся до лави. Минула ще година. З’являлися нові люди, розмовляли з чоловіком на помості, чекали зовсім недовго і йшли вгору. За весь час одвірник не кинув на Сема жодного погляду. Туман надворі меншав і танув з плином дня; крізь вікна полилося бліде сонячне світло. Сем мимоволі задивився на танок часточок пилу в косих променях світла, позіхнув раз, потім вдруге, знічев’я поколупав репнутого пухиря на долоні, відкинувся до стінки і заплющив очі.
Напевне, він задрімав, бо наступної миті почув, як чоловік за столом вигукнув ім’я. Сем скочив на ноги, та сів, бо зрозумів, що ім’я знову було не його.
— Ти мусиш дати Лоркасові якусь монету, або чекатимеш тут три дні, — мовив позаду чийсь голос. — Що привело братчика Нічної Варти до Цитаделі?
Говорив стрункий, тендітний, показний вродою юнак, вдягнений у замшові штани та добре припасовану зелену камізелю з залізними нютами. Колір шкіри він мав світло-брунатний, схожий на добре пиво, а над великими чорними очима — шапку щільних чорних
