Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Прошу, дозвольте пройти. Ви заступаєте мені дорогу.

— Корвіне! — вигукнув я. — Тату!

Борел повернув до нього голову.

— Корвін, принц Амбера? — промовив він.

— Власною персоною, — пролунало у відповідь, — хоча, боюся, я не мав приємності...

— Я — Борел, Герцог Гендрейкський, Майстер Клинка з Хаосу.

— Стільки великих літер, сер! Велика честь познайомитися з вами, — відказав Корвін. — Але наразі, якщо ви не проти, я хотів би зайти та побачитися зі своїм сином.

Борел почав розвертатися до нього усім корпусом. А рука його водночас ковзнула до руків’я клинка. На цю мить я вже сунув до Борела, так само, як і Люк. Але ми не встигли. Щось майнуло у нього за спиною, рух, блискавичний, мабуть, копняк. Йому перехопило дух, і він склався вдвічі. А тоді йому на шию опустився кулак, і він повалився долу.

— Ходіть сюди, — гукнув нас Корвін, змахнувши рукою. — Гадаю, нам краще забиратися звідси.

Ми з Люком вийшли з гробниці, переступивши через Майстра Клинка Шляхів Гендрейків. Місцевість ліворуч від входу почорніла, наче тут щойно прокотилася низова пожежа, а згори сіялася мжичка. Десь удалині я помітив людські постаті, що рухалися в нашому напрямку.

— Не знаю, чи та сила, що мене сюди закинула, може мене звідси висмикнути, — промовив Корвін, озираючись навколо. — Можливо, вона наразі зайнята чимось іншим. — За кілька секунд він додав: — Схоже, так і є. Тоді бери справу в свої руки. Він звернувся до мене: — Як нам звідси ретируватися?

— Сюди, — сказав я і розвернувся під дощем.

Я вертався тими стежками, що привели мене сюди, а вони йшли за мною. Коли я повернувся, то побачив, що на відстані за нами тримаються шість темних постатей. Але це не завадило чарам спрацювати.

Я вів їх угору, повз пам’ятні знаки та надгробки, і нарешті ми підійшли до старого кам’яного муру. Тепер ми вже чули позаду себе вигуки. Не звертаючи на них уваги, я притягнув своїх супутників ближче до себе й видав експромтом двовірш, що відображав ситуацію та формулював, що мені треба; утім, боюся, ритм трохи шкутильгав.

Проте чари спрацювали. Коли ми вже провалювалися крізь землю, повз моє вухо просвистіла пущена здалеку каменюка.

Ми з’явилися у вогняному кільці, виткнувшись з-під землі, наче гриби, і, очоливши товариство, я підбігцем узяв напрямок через поле й до піщаної коси. Діставшись туди, ми знову почули крики. Ми пройшли крізь скелю та кам’янистою стежкою спустилися до дерева-шибениці. Звідти я припустив щодуху стежиною, яка вела ліворуч.

— Стій! — гукнув Корвін. — Я відчуваю: це десь тут... Ось воно!

Покинувши стежину, він узяв праворуч й рвонув до підніжжя невисокого пагорба. Ми з Люком побігли слідом. За нашими спинами почувся шум: це наші переслідувачі проходили крізь скелю.

Я помітив, як попереду, між деревами, щось проблискує. Ми неслися просто туди. Наблизившись, я краще роздивився абриси і зрозумів, що вони ті ж самі, що й у того образу, схожого на образ Лабіринту, що з’являвся в гробниці.

Тато, не притишуючи бігу, врізався просто в цю штуку. І зник. Знову пролунав крик у нас за плечима. Люк проскочив крізь мерехтливий екран наступним, і я зробив те ж саме, упритул за ним.

Тепер ми неслися прямим тунелем, що сяяв перлинно, а озирнувшись, я помітив, що він наче згортається за нами.

— Вони не зможуть нас переслідувати, — прокричав Корвін. — Прохід уже закрився.

— Тоді чого ми біжимо? — запитав я.

— Ми ще не в безпеці, — гукнув він у відповідь. — Ми пішли навпростець крізь володіння Лоґрусу. Якщо нас тут засічуть, ми будемо в халепі.

Ми бігли цим дивним тунелем, і я запитав:

— Ми біжимо крізь Тінь?

— Так.

— Тоді, гадаю, чим далі ми заберемося, тим краще...

Усе навкруги нас сколихнулося, і мені довелося виставити руки, аби не впасти.

— О-о, — вирвалося у Люка.

— Так, — погодився з ним я, бо тунель почав розвалюватися. Здавалося, обабіч нас і під нашими ногами відриваються величезні брили. Крізь розколини проглядав самий морок. Ми продовжували бігти, перестрибуючи через пролами. Тоді нас трусонуло ще від одного удару, беззвучного, але такого, який остаточно знищив увесь тунель — навколо нас, за нами, попереду нас.

Ми впали.

Ні, не зовсім впали. Ми наче опинилися у сліпому тумані. Здавалося, що ані під ногами у нас, ані з будь-якого іншого боку немає нічого. Відчуття вільного падіння, але без жодних орієнтирів, аби зрозуміти, куди й з якою швидкістю ми рухаємося.

— Прокляття! — почув я голос Корвіна.

Отак ми летіли, чи висіли, чи падали якийсь час, і я почув, як він бурмотить:

— ...а майже вдалося...

— Щось он там, — зненацька проголосив Люк, вказуючи праворуч.

Там маячило щось неясне, величезне. Я подумки сягнув спикарда й простяг лінію в тому напрямку. Хай що це було, воно було неживе, і, коли спикард його торкнувся, я віддав наказ спрямувати нас до нього.

Я не відчув руху, проте громада стала ще більшою, набула знайомих контурів і почала відсвічувати червонуватим. Коли стало можливим роздивитися радіатор, я вже не сумнівався, що це таке.

— Нагадує ту картину Поллі Джексон, що ти придбав, — зауважив Люк. — Он, диви, навіть сніг там, де треба.

Так, це був червоно-білий «Шевроле» 57 року з моєї улюбленої картини. Саме до нього ми наближалися тут, у чистилищі.

— Це конструкт. Його уже й раніше витягали з моєї пам’яті, — пояснив я. — Може, тому що картинка така яскрава, мені доводиться бачити її так часто. Але зараз ця штука видається дуже доречною.

Я потягнувся до ручки дверцят — ми саме наблизились з боку водія — вхопився за неї та натиснув кнопку. Дверцята, звісно, були незамкнені. Люк і Корвін уперлися долонями в різні частини машини й, перебираючи руками, підтягнися до протилежного боку. Я відчинив авто, усівся за кермо й зачинив двері. Мої супутники теж спромоглися влізти до салону. Ключі стирчали з замка запалювання, як я й сподівався.

Пересвідчившись, що всі всілися, я спробував завести двигун. Він запрацював миттєво. Я подивився поверх яскравого капота в нікуди. Увімкнув фари, але це не