Борва мечів - Джордж Мартін

Князь-воєвода привіз жінку до Ніч-Крому, проголосив її королевою, а себе королем, і якоюсь чудернацькою химороддю примусив присяжних братчиків до покори. Тринадцять років правили вони разом — Король Ночі та його труповида королева, доки Старк на Зимосічі та Джорамун з дичаків не з’єднали свої потуги, аби звільнити Варту від неволі. Після падіння Короля Ночі з’ясувалося, що він приносив жертви Іншим. Тоді всі літописи про нього знищили, і саме ім’я його заборонили згадувати на віки віків.

— Дехто каже, що він був із Болтонів, — завжди закінчувала Стара Мамка. — Дехто інший — що то був Магнар зі Скагосу, а хтось — що Умбер, Кремінець або Норей. Є і такі, що патякають, наче він походив із Дрівоступів, які правили на Ведмежому острові ще до появи залізняків. Та то все брехня. Король Ночі був Старк — брат короля, який здолав і скинув його владу.

Тоді вона щипала Бранового носа, щоб він ніколи цього не забував.

— Так, він був Старк Зимосіцький, і хтозна — може, його ім’я було Брандон, га? Може, він спав у цьому самому ліжку, в цій опочивальні.

«Оце вже ні» — думав Бран, — «але напевне ходив цим замком, де ми сьогодні ночуватимемо». Це йому зовсім не сподобалося. Стара Мамка розповідала, що Король Ночі удень був звичайною людиною, але вночі його сила правила нероздільно. «І ось настає ніч.»

Троски вирішили спати у кухні — кам’яному восьмикутнику з напівзруйнованою банею. Вона давала кращий притулок, ніж інші будівлі, хоча крізь кам’яну підлогу коло великого колодязя посередині пробилося криве оберіг-дерево — воно простяглося навскіс до дірки у стелі, прагнучи білими, як кістка, гілками до сонця. Дерево було чудернацьке: тонше за інші обереги, які бачив Бран, і без обличчя. Та все одно він відчув, що старі боги бережуть його навіть тут — хоча то була єдина його розрада у тій кухні. Більша частина даху збереглася і не пустила б дощ, якби він почався. Але зігрітися хоч трохи у цьому помешканні їм, мабуть, не судилося — холод, здавалося, потроху просякав крізь підлогу з кам’яних плиток. Тіні Бранові теж не сподобалися, а з ними і великі цегляні печі з роззявленими пащеками, іржаві гаки для м’яса, зарубки та плями на різницькій колоді, розташованій уздовж однієї стіни. «Саме тут Щур-Куховар порубав на шматки принца» — здогадався він, — «і запік його у пиріг в одній з цих печей».

А найбільше з усього Бранові не сподобався колодязь. Він був упоперек добрячих дванадцять стоп, а вниз у ньому в пітьму колами бігли сходинки. Стінки були вогкі, вкриті салітрою, та води на дні жоден із них не побачив — навіть Мейра своїми гострими мисливськими очима.

— Може, тут і зовсім дна немає, — непевно пробурмотів Бран.

Ходор перегнувся через цямру колодязя, що сягала йому до коліна, і гукнув:

— ХОДОР!

Слово забриніло луною донизу:

— Ходор-ходор-ходор-ходор, — дедалі слабшаючи, — ходор-ходор-ходор-ходор…

І зрештою зійшло на ледве чутний шепіт. Ходор постояв переляканий, а тоді зареготав і нахилився по каменюку з розбитих плиток підлоги.

— Ходоре, не треба! — застеріг Бран, але запізно — Ходор жбурнув камінь через край. — Не треба цього робити! Ми ж не знаємо, що там є. Ти можеш комусь зашкодити… або когось розбудити.

Ходор вирячив на нього невинні очі.

— Ходор?

Дуже далеко внизу вони почули звук — камінь таки долетів до води. Але то був не сплеск, а радше глухе хлюпання, наче те, що сиділо там унизу, розчахнуло драглисту холодну пащу і жадібно ковтнуло Ходорового каменя. Слабке відлуння полетіло догори колодязем, і на хвильку Бранові здалося, що він почув у воді якийсь рух.

— Може, не варто тут лишатися? — занепокоєно спитав він.

— Біля колодязя? — перепитала Мейра. — Чи у Ніч-Кромі?

— Так, — відповів Бран.

Вона засміялася і послала Ходора по дрова. З ним пішов Літо — адже майже настала ніч, і лютововк хотів полювати.

Ходор повернувся сам з повними руками сухих дровиняк та ламаного з дерев гілля. Йоджен Троск узяв кременя та ножа і заходився розпалювати вогнище, а Мейра — патрати і чистити від кісток рибу, впійману в останньому струмку, який вони перетинали. Бранові стало цікаво, скільки років минуло відтоді, як у кухні Ніч-Крому востаннє куховарили. А ще — хто саме тут куховарив. Хоча цього, мабуть, не варто було і знати.

Коли язики вогню весело затанцювали, Мейра прилаштувала рибу. «Ну хоч не пиріг з м’ясом.» Щур-Куховар запік у великому пирозі сина андальського короля разом із цибулею, морквою, грибами, добрячим шматом шинки, рясно присмачив пиріг сіллю, перцем та темно-червоним дорнійським вином і подав його батькові принца, а той похвалив смак і попрохав другий шматок. Опісля боги перетворили куховара на величезного білого щура, який міг їсти тільки власних юних нащадків. Відтоді він никав Ніч-Кромом, жер своїх дітей, але ніколи більше не міг утамувати голоду.

— Боги прокляли його не за вбивство, — розповідала Стара Мамка, — і не за те, що подав сина андальського короля у пирозі. Адже кожен має право на помсту. Але він убив гостя під своїм дахом, а цього боги не пробачають нікому.

— Треба поспати, — урочисто проголосив Йоджен, коли всі наїлися. Вогонь догоряв, і він поворушив його паличкою. — Може, побачу ще один зелений сон, і той вкаже нам дорогу.

Ходор уже згорнувся купою і тихо похропував, час від часу ворушачись під кобеняком і скиглячи щось схоже на «ходор». Бран підповз ближче до вогню — його тепло дарувало затишок, тихе потріскування полум’я заспокоювало, але сон не приходив. Надворі вітер гнав військо сухого листя дворищами на приступ дверей та вікон; вони шурхотіли і шкреблися, нагадуючи Бранові про казки Старої Мамки. Він майже чув, як примарні вартові перегукуються нагорі Стіни, тримаючи в руках примарні роги. Бліде місячне світло навскіс падало з дірки у бані, фарбувало гілля оберіг-дерева, що тягнулося угору. Скидалося, що дерево намагається схопити місяць і затягнути його до колодязя. «Старі боги» — молився Бран, — «якщо ви мене чуєте, не посилайте мені цієї ночі жодних снів. Або ж пришліть хороший, добрий сон.» Та