Борва мечів - Джордж Мартін
— Я не той, кого вам сказали привести, — мовив Йоджен Троск до товстуна Сема у мішкуватих, заплямованих чорних лахах. — Ось він.
— А, — мовив Сем непевно, роздивляючись згори. Раптом він, здається, втямив, що Брана скалічено. — Але ж я… я не маю досить сили, аби тебе понести, я…
— Мене понесе Ходор. — Бран вказав на свого кошика. — Я їду в нього на спині.
Сем витріщив очі.
— То ти — брат Джона Сніговія?! Той, який упав?
— Ні, — заперечив Йоджен. — Той хлопчина давно помер.
— Не кажи нічого, — попередив Бран. — Прошу тебе.
Сем хвилинку стояв збентежений, а потім мовив:
— Я… я вмію берегти таємницю. І Йоля теж. — Він зиркнув на дівчину, та кивнула. — Джон… Джон і мені брат теж. Він — найкращий друг, якого я колись мав. Та він пішов із Кворином Півруким на розвідку до Мерзляків і не повернувся. Ми чекали на нього на Кулаку, аж коли… коли…
— Джон тут, — мовив Бран. — Очі Літа його бачили. Він ішов разом із дичаками, але ті замордували людину, а Джон забрав коня і втік. Ручуся, він поїхав до замку Чорного.
Сем вирячив величезні очі на Мейру.
— Ви певні, що то був Джон? Ви його бачили?
— Мене звати Мейра, — посміхнулася Мейра. — А Літо — це…
Від поруйнованої бані нагорі відділилася тінь і зістрибнула донизу крізь місячне сяйво. Навіть з ушкодженою ногою вовк приземлився легко та тихо, наче пластівець снігу. Дівчина Йоля писнула перелякано і стиснула немовля так міцно, що воно знову заскиглило.
— Він вас не чіпатиме, — мовив Бран. — Оце і є Літо.
— Джон розповідав, що ви всі маєте вовків. Я знаю Привида.
Сем зісмикнув рукавицю і простягнув тремтливу руку з білими, м’якими та товстими, наче ковбаски, пальцями. Літо підібрався ближче, понюхав руку і лизнув її.
Саме цієї миті Бран вирішив остаточно.
— Ми підемо з вами.
— Усі ви? — Сем, схоже, здивувався.
Мейра скуйовдила Бранове волосся.
— Авжеж усі! Адже він — наш принц.
Літо оббіг колодязь, принюхався, застиг на верхній сходинці та озирнувся на Брана. «Він хоче піти.»
— А чи буде Йолі тут безпечно, доки я не повернуся? — запитав Сем.
— А чого ж не буде, — відповіла Мейра. — Ласкаво просимо до нашого вогню.
Йоджен додав:
— Замок порожній, тут нікого немає.
Йоля роззирнулася.
— Крастер розповідав нам казки про замки, та я не гадала, що вони такі величезні.
«Це ще тільки кухня.» Бранові стало цікаво, що б вона сказала, якби побачила Зимосіч.
За кілька хвилин вони зібрали бебехи і закинули Брана у плетений кошик на Ходоровій спині. Коли всі були готові рушати, Йоля сиділа коло вогню і годувала дитину.
— Повертайся по мене, — сказала вона Семові.
— Повернуся, щойно зможу, — пообіцяв він, — і ми підемо туди, де тепло.
Почувши його слова, Бран спитав себе, що ж таке коїть він сам. «Чи прийду я знову бодай колись туди, де тепло?»
— Я піду першим. Я знаю дорогу.
Сем завагався нагорі колодязя.
— Тут стільки сходинок, — поскаржився він, рушаючи вниз.
За ним рушив Йоджен, потім Літо, а тоді Бран на спині Ходора. Мейра охороняла усіх ззаду зі списом та сіткою в руках.
Донизу вела далека путь. Верхівка колодязя світилася місячним сяйвом, але меншала та тьмяніла з кожним обертом. Кроки лунали на вогких каменях, вода капотіла щодалі гучніше.
— Чи не варто було прихопити смолоскипи? — запитав Йоджен.
— Очі швидко звикнуть, — відповів Сем. — Тримайтеся руками за стіни, то й не впадете.
У колодязі темнішало та холоднішало з кожним кроком. Коли Бран нарешті підняв голову догори, то побачив, що вхід до нього вже не більший за серпик місяця.
— Ходор, — прошепотів Ходор.
— Ходор-ходор-ходор-ходор-ходор-ходор, — зашепотів у відповідь колодязь.
Капотіння лунало близько, але коли Бран дивився донизу, то бачив лише суцільну пітьму.
За оберт або другий Сем раптом зупинився. Він був за чверть шляху навколо колодязя від Брана з Ходором і на шість стоп глибше, але Бран його майже не бачив. Утім, двері він бачив добре. «Чорною Брамою» назвав їх Сем, та чорною брама не була.
Двері зроблені були з білого оберіг-дерева. З вирізьбленим на них обличчям.
Просто з дерева струменіло тьмяне молочно-місячне сяйво, таке слабке, що крім дверей, нічого не торкалося — ба навіть Сема, що стояв просто перед ними. Обличчя було старе та бліде, зморшкувате і зів’яле. «Наче мертве.» Вуста були стулені, очі заплющені; щоки провалилися, чоло зібгалося, підборіддя всохло. «Якби людина жила тисячу років і не вмирала, а лише старішала, то напевне, мала б таке саме обличчя.»
Двері розплющили очі. Вони теж були білі. І геть сліпі.
— Хто ви? — запитали двері. Колодязь зашепотів: — Хто-хто-хто-хто-хто-хто-хто…
— Я — меч у пітьмі, — відповів Семвел Тарлі. — Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що палає проти ночі, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих. Я — щит, що береже царину людей.
— Проходьте, — відповіли двері.
Вуста їхні почали розтулятися дедалі ширше, аж поки нічого не лишилося, крім величезного роззявленого рота, оточеного зморшками. Сем ступив убік і майнув рукою до Йоджена. Затим побіг Літо, рознюхуючи навколо, а тоді настала Бранова черга. Ходор пірнув, але не досить: верхня губа дверей м’яко мазнула маківку Бранової голови, йому на обличчя впала крапля води і повільно потекла донизу носом. Вона була чудернацько солона і тепла — неначе сльоза.
Даянерис V
Меєрин був завбільшки з Астапор та Юнкай, разом узяті. Як і його міста-посестри, Меєрин вибудували з цегли; та якщо Астапор був червоний, а Юнкай — жовтий, то Меєрин рябів усіма кольорами відразу. Мури він мав вищі за юнкайські, краще збережені плином часу, помережані стрілецькими гніздами, розділені на кутах великими захисними баштами. За мурами проти неба височіла велетенська Велика Піраміда — у вісім
