Танок драконів - Джордж Мартін
— Чекаю наказів його світлості.
— Тільки не «світлості»,— дорікнув сенешаль.— Так говорять у Вестеросі. А у нас — «його ясновельможність», «його препишність», «його величність».
«Його марнославство» пасувало б краще.
— Як скажете.
Резнак облизав губи.
— Тоді домовилися,— сказав він, і масна посмішка засвідчила кінець розмови. Сер Баристан пішов геть, радіючи, що залишає позаду міцний аромат парфумів сенешаля. «Чоловік має пахнути потом, а не квітами».
Велика піраміда Міріна від підніжжя до вершка — вісімсот футів заввишки. Покої сенешаля містилися на другому поверсі. Палати королеви й кімната самого сера Баристана займали найвищий поверх. «Височенький підйом як на людину мого віку»,— подумав сер Баристан, рушаючи нагору. У справах королеви він зазвичай здійснював цей підйом п’ять-шість разів на день, що може засвідчити біль у колінах і попереку. «А прийде день, коли я більше не зможу здолати ці сходи,— подумав він,— і прийде він раніше, ніж мені б хотілося». А поки цей день не прийшов, потрібно впевнитися, що бодай кількоро з його хлопців готові посісти його місце біля королеви. «Я сам їх висвячу в лицарі, коли вони заслужать, і кожному подарую коня й золоті остроги».
Королівські покої стояли німотні й непорушні. Гіздар не захотів жити нагорі, облаштувавши свої кімнати глибоко в серці Великої піраміди, де його зусібіч оточували масивні цегляні стіни. З королем переїхали Мезара, Міклаз, Кеза й решта юних чашників королеви (заручників, якщо по правді, але і Селмі, і королева так прихилилися до них, що важко було думати про них як про заручників), а Іррі та Джикі поїхали з рештою дотраків. Лишилася тільки Місанді, маленька зневірена примара, яка блукала в покоях королеви на верхівці піраміди.
Сер Баристан вийшов на терасу. Небо над Міріном було сьогодні трупного кольору — тьмяне, біле, важке: суцільні хмари від обрію до обрію. Сонце ховалося за стіною хмар. Воно і сяде непомітно, як непомітно зійшло вранці. Ніч буде спекотна, пітна, задушлива, липка — одна з тих ночей, коли нема чим дихнути. Три дні збиралося на дощ, але не пролилося ні краплини. «Дощ приніс би полегшенням. Омив би місто й очистив».
Звідси було видно менші піраміди, західні мури міста та юнкайські табори на березі Невільничої бухти, звідки піднімався стовп масного диму, звиваючись, як велетенський змій. «Юнкайці палять своїх мерців,— збагнув сер Баристан.— Кобила біла вчвал мчить через їхній облоговий табір». Хай що робила королева, а пошесть ширилася — і в місті, і поза містом. Мірінські базари зачинилися, вулиці спорожніли. Гіздар дозволив не зачиняти бійцівських кубел, але глядачів збиралося мало. Подейкували, мірінці навіть почали обминати Храм грацій.
«Работоргівці знайдуть спосіб звинуватити Данерис і в цьому»,— гірко подумав сер Баристан. Він уявив ці пересуди: і велике панство, і сини гарпії, і юнкайці всі між собою говорять, що королева мертва. Половина міста в це вірить, просто ще не наважується промовити такі слова уголос. «Але скоро, думаю, наважиться».
Сер Баристан почувався дуже втомленим і дуже старим. «Куди поділося стільки років?» Останнім часом, опускаючись навколішки попити води з басейну, він бачив у водних глибинах обличчя незнайомця. Коли вперше з’явилися ці зморшки навколо блакитних очей? Давно вже чуприна, що була як сонце, стала як сніг? «Роки й роки тому, старий. Десятиліття».
Але здавалося, буквально вчора його висвятили в лицарі після турніру на Королівському Причалі. Він досі пам’ятав дотик меча короля Ейгона до свого плеча — легкий, як дівочий поцілунок. Коли сер Баристан промовляв обітницю, слова застрягали йому в горлі. Увечері на бенкеті він їв вепрячі реберця, засмажені по-дорнському з драконячим перцем,— такі гострі, що горіло в роті. Минуло сорок сім років, а той смак і досі не вивітрився з пам’яті, й водночас сер Баристан не зміг би пригадати, чим вечеряв десять днів тому, навіть якби від цього залежала доля всіх Сімох Королівств. «Вареною собачатиною, швидше за все. Чи ще якоюсь отакою гидотою, не кращою на смак».
Уже не вперше Селмі чудувався дивній долі, яка завела його сюди. Він — лицар Вестеросу, родом зі шторхмових земель і Дорнського прикордоння; його місце в Сімох Королівствах, а не на спекотному узбережжі Невільничої бухти. «Я приїхав, щоб доправити Данерис додому. Але втратив її, як втратив її батька і її брата. І навіть Роберта. Я і його підвів».
Можливо, Гіздар мудріший, ніж сер Баристан гадає. «Десять років тому я б відчув, що саме замислила Данерис. Десять років тому я б діяв швидше й устиг її зупинити». Натомість, коли вона стрибнула в яму, він причмелено застиг, тільки гукаючи її ім’я, а на пломенистий пісок вибіг, коли було вже запізно. «Я постарів і став забарний». Не дивно, що Нагарис жартівливо прозвав його сером Дідусем. «Встиг би сам Дааріо зреагувати швидше, якби того дня був біля королеви?» Селмі майже напевно знав відповідь на це питання, хоч як йому та відповідь не подобалася.
Вночі йому це все наснилося: Бельвас навколішках блює кров’ю і жовчю, Гіздар підбурює драконоборців, налякані люди тікають, штовхаються на сходах, перелазять одне через одного, верещать і горлають. А Данерис...
«Її коси були охоплені полум’ям. Ось вона, стискаючи батіг у руці, кричить, а ось уже летить, сидячи на спині дракона». Серові Баристану понабивалося в очі піску, який летів з-під крил Дрогона, коли той відірвався від землі, однак крізь пелену сліз Селмі бачив, як велетенська тварина вилетіла з ями, ляскаючи крилами по плечах бронзових бійців при брамі.
Решту він дізнався згодом. На виході була страшенна тиснява. Нажахані запахом дракона, коні від страху ставали дибала, хвицаючи підкутими копитами. Юрма перевертала торгівельні ятки й паланкіни, збивала з ніг і затоптувала людей. Хтось метав списи, хтось стріляв з арбалетів. Дехто навіть поцілив. Дракон дико звивався в повітрі, рани димилися, а дівчина чіплялася йому за спину. А потім він плюнув вогнем.
До кінця дня і майже всю ніч бронзові бестії збирали трупи. Підрахунок засвідчив, що загинуло двісті чотирнадцять людей, ще втричі більше обгоріло й було поранено. На той час Дрогон уже полетів геть з міста, востаннє його бачили над Скагазаданом — він прямував на північ. Не знайшлося і сліду Данерис Таргарієн. Дехто присягався, що бачив, як вона впала. Інші наполягали, що дракон забрав її, щоб зжерти.
