Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Ми не знаємо, де зараз Чорноструг, — нагадав йому Хайме, — та якщо він матиме з ким відбити Едмура, то відіб’є.

— Не бути цьому, мосьпане. — Як більшість корчмарів, пана Форлея нелегко було обвести круг пальця. — У поході я висилатиму роз’їзди та пластунів, а на ніч ставитиму укріплені табори. Я обрав десятьох найкращих лучників, щоб наглядали за Таллі вдень і вночі. Якщо він хоч на півсажня з’їде з дороги, його так стрілами втикають, що й рідна мамця в пеклі сплутає з гусаком.

— Добре. — Найбільше Хайме волів побачити Таллі неушкодженим у Кастерлі-на-Скелі… та краще вбити, ніж на волю пустити. — І на доньку князя Вестерліна хай теж оком накидають.

Пан Форлей неабияк здивувався.

— На Гавенову дівчинку? Та вона ж…

— Вона вдовиця Молодого Вовка, — скінчив за нього Хайме, — і буде вдвічі небезпечніша за Едмура, якщо зуміє втекти.

— Слухаю волю мосьпана. Її пильнуватимуть.

Повертаючись уздовж валки до Водоплину, Хайме мусив проминути легким чвалом родину Вестерлінів. Князь Гавен поважно кивнув, але пані Сивілла подивилася просто крізь нього очима, схожими на друзки льоду. Джейна ж його навіть не побачила. Юна вдовиця їхала, опустивши очі, згорбившись під кобеняком з каптуром. Під грубою верхньою одежиною вона мала на собі багаті й коштовні, але розірвані шати. «То це вона сама порвала, на знак жалоби, — раптом усвідомив Хайме. — Авжеж її мамця трохи не сказилася.» І спитав себе, чи розірве Серсея на собі сукню, якщо колись почує про його смерть.

Хайме не поїхав одразу до замку; натомість він іще раз перетнув Перекат — зазирнути до Едвина Фрея та обговорити передачу полонених з підземель його прадіда. Фреївське військо почало зніматися за кілька годин по скоренні Водоплину; значкові та компанійці на службі князя Вальдера поскладали намети, повисмикували палісади і рушили додому. Ті фреївці, які ще лишилися, теж згортали табір, але Едвин разом зі своїм дядьком-байстрюком знайшовся у шатрі останнього. Обидва схилилися над мапою і про щось гаряче сперечалися, але припинили, щойно ввійшов Хайме.

— Пане Регіментарю, — привітався Водограй з крижаною чемністю, але Едвин стрілив одразу:

— Кров мого батька — на ваших руках, шановний!

Почувши таке, Хайме навіть трохи розгубився.

— Перепрошую? Яким чином?

— Це ж ви відіслали його додому, хіба ні?

«Відіслав. Хтось же мусив його здихатися.»

— Невже пана Римана спіткала якась халепа?

— Його повісили з усім загоном, — відповів Вальдер Водограй. — Розбійники заскочили їх за десять верст на південь від Ярмаркового.

— Дондаріон?

— Або він, або Торос, або ота тітка на прізвисько Серце-Камінь.

Хайме спохмурнів. Риман Фрей був йолоп, боягуз і п’яниця; ніхто за ним надто не сумуватиме, особливо його родичі Фреї. Якщо судити з сухих очей Едвина, навіть його власні сини довго жалобу не носитимуть. «І все ж… надто вже знахабніли ті розбійники, якщо сміють вішати спадкоємця князя Вальдера за якийсь день дороги від Близнюків.»

— Скількох людей мав при собі пан Риман? — спитав Хайме.

— Трьох лицарів і тузінь стражників, — відповів Водограй. — Негідники наче знали, що він повертатиметься до Близнюків, ще й з таким малим супроводом.

Едвин скривився.

— Ручуся, тут доклав рук мій брат. Він дозволив харцизякам утекти після того, як вони замордували Мерета і Петира. І я знаю, чому. По смерті нашого батька між Чорним Вальдером та Близнюками лишаюся тільки я!

— Ти не маєш доказів, — мовив Вальдер Водограй.

— Докази мені не потрібні. Я знаю свого брата.

— Твій брат у Морестражі, — наполягав Водограй. — Відки він мав знати, що пан Риман повертається до Близнюків?

— Хтось йому сказав! — загарчав Едвин. — Він має у нашому таборі шпигунів, це я тобі кажу!

«А ти, певно ж, маєш своїх у Морестражі.» Хайме знав, які чвари буяють між Едвином та Чорним Вальдером, але чхати хотів, хто саме з них успадкує владу свого прадіда на Переїзді.

— Даруйте, що втручаюся у ваше родинне горе, — мовив Хайме сухо, — та ми маємо інші справи на розгляд. Коли повернетеся до Близнюків, майте ласку повідомити князя Вальдера, що король Томен вимагає віддати усіх бранців, узятих ним і вами на Червоному Весіллі.

Пан Вальдер насупився.

— Ці бранці — вельми цінні особи, пане.

— Його милість не вимагав би їх, якби вони були нічого не варті.

Фрей та Водограй перезирнулися. Едвин відповів:

— Пан дідусь сподіватимуться отримати від престолу належне відшкодування.

«Діждеться тоді, коли я вирощу собі нову правицю» — подумав Хайме, а вголос мовив спокійно:

— Ми всі плекаємо свої сподівання. Скажіть-но, чи є серед тих бранців пан Райнальд Вестерлін?

— Лицар мушель? — пирхнув Едвин. — Ні, цей риб годує на дні Зеленозубу.

— Він був у дворищі, коли наші прийшли вгамувати лютововка, — додав Вальдер Водограй. — Вален завимагав його меча, і молодик віддав зброю, не опираючись. Та щойно арбалетники пустили у вовка кілька стріл, він схопив Валенову сокиру і звільнив звіра з сітки, що на нього накинули. Вален каже, лицаря поцілили стрілою в плече і ще однією в живіт, але він зумів дістатися бойового ходу і кинувся у річку.

— Лишивши на сходах кривавий слід, — мовив Едвин.

— Згодом ви знайшли його труп? — запитав Хайме.

— Згодом ми знайшли тисячу трупів. Вони як у воді полежать кілька днів, то вже годі розрізнити одного від іншого.

— Я таке саме чув про повішених на шибениці, — зауважив Хайме, перш ніж піти.

До наступного ранку від таборів Фреїв майже нічого не лишилося, за винятком мух, кінського гівна і шибениці пана Римана, що самотньо стояла на березі Перекату. Родич Хайме, Давен, хотів знати, що йому робити з нею і з набудованим ним обложним приладдям: стіноламами, гуляй-городами, метавками. Зрештою він запропонував відтягти усе до Крукоберега і використати там. Хайме ж наказав усе спалити, починаючи з шибениці.

— Князеві Титосу я дам ради сам. Гуляй-городи не знадобляться.

Давен вишкірив зуби крізь кущаву бороду.

— У двобої, брате? Нечесно якось. Титос — сивий старий.

«Сивий, старий і дворукий.»

Того вечора вони з паном Ілином билися три години. Вечір був один з найкращих — якби бій стався насправді, Пейн зарізав