Борва мечів - Джордж Мартін

На додачу до всього, тут не було проходу крізь Стіну.

Бран казав їм, що так і буде, казав і казав, але Йоджен Троск наполягав, що хоче подивитися сам. Йому, бач, наснився зелений сон, а його зелені сни не брешуть. «Але брам вони теж не відчиняють» — подумав Бран.

Брама, яку охороняв Ніч-Кром, стояла запечатана від того дня, коли чорні братчики наклали своє добро на в’юкових коней та мулів і відбули до Глиб-Озера. Залізні ґрати були опущені, ланцюги з них — вивезені, прохід — засипаний камінням та заморожений незгірш самої Стіни.

— Треба нам було піти за Джоном, — мовив Бран, коли це побачив. Він часто думав про свого брата-байстрюка після тієї ночі, коли Літо бачив його втечу під грозовим дощем. — Ми мали б знайти королівський гостинець і йти до замку Чорного.

— Ми не сміємо, ясний принце, — мовив Йоджен. — Я ж казав, чому.

— Але то були дичаки, Йоджене! Вони вбили вже кількох людей і хотіли вбити Джона. Їх там було сто, або й більше.

— Саме так. А нас четверо. Ти допоміг братові, якщо то справді був він, але трохи не втратив Літа.

— Та знаю, — похнюпився Бран.

Лютововк убив трьох дичаків — може, й більше — та все одно їх лишилося забагато. Коли дичаки стали щільним колом навколо високого безвухого чоловіка, Бран спробував утекти, ховаючись під пеленою дощу, але за ним ринула одна з їхніх стріл, і раптовий напад болю викинув його з вовчої шкури у свою власну. Потім буря ущухла, і вони скупчилися у темряві разом, не запалюючи вогню, балакаючи зрідка та пошепки, слухаючи важкий подих Ходора і тривожно питаючи себе, чи не спробують дичаки уранці перетнути озеро. Бран тягнувся до Літа знову і знову, та біль відкидав його назад — так, наче рука сама відсмикується від гарячого казана, хоч би й прагнула його вхопити. Тієї ночі спав лише Ходор, бурмочучи «ходор, ходор», підкидаючись та викручуючись уві сні. Брана жахала думка, що Літо десь там, у пітьмі, помирає від ран. «Благаю вас, старі боги» — молився він, — «ви забрали Зимосіч, мого батька і мої ноги, не забирайте хоч Літа. А ще нагляньте за Джоном Сніговієм і примусьте дичаків піти геть.»

На тому кам’яному острівці посеред озера не росло жодного оберіг-дерева, та все ж старі боги якось його почули. Дичаки того ранку з відбуттям не поспішали: спершу вони обібрали та роздягнули тіла своїх мертвих і вбитого старого, потім порибалили в озері, а потім утрьох налякали Брана з друзями, коли знайшли прохід загатою і спробували ним пройти… але стежка звернула, а вони — ні, і двоє трохи не потонули, аж іншим довелося їх рятувати. Високий лисий чолов’яга лаявся на них так гучно, що чути було аж через озеро, та мови, якою він кричав, не знав навіть Йоджен. Трохи згодом вони підхопили щити та сокири і зникли у напрямку північного сходу — туди ж, куди утік Джон. Бран теж хотів піти пошукати Літа, але Троски йому заборонили.

— Пересидимо ще ніч, — мовив Йоджен. — Не завадить лишити між нами та дичаками кілька зайвих верст. Ми ж не хочемо зустріти їх знову, га?

Того ж дня знайшовся Літо — повернувся з невідомої схованки, тягнучи за собою ногу. Він розлякав гайвороння і трохи попатрав тіла у корчмі, а потім переплив на острівець. Мейра витягла зламану стрілу з його ноги і намастила рану соком якогось зілля, що росло коло підніжжя вежі. Лютововк ще кульгав, але з кожним днем дедалі менше — принаймні так здалося Бранові. Боги почули його заклик.

— Може, сходити до іншого замку? — питала Мейра в брата. — Може, десь є брама, крізь яку ми зможемо пройти? Я б пішла на розвідку, якщо накажете — сама я рухатимуся швидше.

Бран заперечливо захитав головою.

— Якщо підеш на схід, там буде Глиб-Озеро, а потім Королевина Брама. На захід — Крижаний Слід. Але всі вони такі самі, лише менші. Усі брами запечатано, крім замку Чорного, Східної Варти та Тіньової Вежі.

На це Ходор відповів:

— Ходор.

Троски перекинулися поглядами.

— Ну хоча б нагору Стіни не завадить вилізти, — вирішила Мейра. — Може, побачу там щось варте уваги.

— Що ти там сподіваєшся побачити? — запитав Йоджен.

— Щось варте уваги, — уперто повторила Мейра, не поступаючись ані кроком.

«Лізти мав би я.» Бран підняв голову, поглянув угору, на Стіну, уявив, як видирається нею вершок за вершком, як утискає пальці у шпарини в кризі та викарбовує зарубки для ніг твердими носаками чобіт. Попри все пережите — сни, дичаків, Джона і решту — він розплився посмішкою. Коли Бран був малий, то часто лазив мурами Зимосічі, усіма її баштами — але ж вони були кам’яні й не сягали такої височини. Час від часу Стіна скидалася на кам’яну — сіру, подзьобану ямами — але потім розходилися хмари, виглядало сонечко, і за мить вона перетворювалася на біло-блакитну, сліпучо-мерехтливу. Стара Мамка завжди казала, що тут проходить край світу. З іншого боку жили чудовиська, велетні, упирі-кровопивці… але вони не могли прийти до царини людей, поки Стіна стояла міцна і непорушна. «Я хочу постояти нагорі разом з Мейрою» — подумав Бран. — «Постояти на вершині й подивитися на власні очі.»

Та він був скалічений хлопчик з безсилими, неживими ногами, і все, що він міг — дивитися знизу, як Мейра лізе вгору замість нього.

Втім, насправді вона не лізла так, як колись лазив він, а лише підіймалася сходинками, які Нічна Варта вирубала у кризі тисячоліття тому. Бран пригадав розповідь маестра Лювина про те, що Ніч-Кром — єдиний замок, де сходи вирізано з льоду самої Стіни. А може, те розповідав дядько Бенджен. Новіші замки мали дерев’яні або кам’яні сходи, довгі прибудовані схили з землі та кам’яної жорстви. «Лід надто зрадливий» — так казав йому дядько. Зовнішня поверхня Стіни інколи плаче крижаними слізьми, хоча середина лишається замороженою і твердою, наче камінь. Мабуть, сходи танули і тверділи вже тисячу разів від того дня, коли чорні братчики залишили замок — і щоразу меншали, розгладжувалися, заокруглювалися, ставали підступні й зрадливі. «Наче Стіна ковтає їх назад у себе.»

Мейра Троск була дуже спритна і чудово тримала рівновагу, та навіть вона ледь-ледь